— А як твоє прізвище?
— Моє прізвище Ван. — При цьому він вжив слово «бі» [11] «Бі» означає «я». В дореволюційному Китаї вживалося під час розмови з старшими за чином, в офіціальних церемоніях, бесідах.
.
— Що це за «бі»? Адже не від гомінданівців ти прибув! Це на тому боці б'ють земні поклони, а ми давно від цього відмовились.
Почувши «від гомінданівців», Лі Вань-фа зблід, але балакучий сусід, не помічаючи цього, говорив далі:
— Собаче там життя. Чи скоро це закінчиться, як тобі здається?
Лі Вань-фа не наважився прямо відповісти на таке запитання. Він обережно сказав:
— Багато чого люди накажуть. Не своїми ж очима ти бачив?
— Я? Це я, Бей Сінь-цзя, не своїми очима бачив? Та хто ж не знає, що народ простив мене за мою помилку, що я вступив у кооператив, що мені довіряють великі суми грошей… що…
Лі Вань-фа сторопіло слухав плутану мову сусіда і тихо спитав:
— За яку помилку простили?
— Був у гомінданівців солдатом! Схопили вони мене, і неможливо було викрутитися, але я не повинен був з ними йти. Подумати тільки, служив у них два з половиною роки! Два з половиною! Не знаю, як і вижив! Взимку мерз, як собака, в благенькому американському одязі, їсти доводилося рис пополам із піском. Гомінданівські начальники кажуть, що їхній Чан Кай-ші ночей не спить, все про щастя наше піклується…
В кімнаті всі засміялися.
— А чого варта їхня паскудна пропаганда! З рання до вечора кричать, що готують «удар-відповідь». Який вже там «удар-відповідь» з такою купкою солдатів? Та й ті розбіжаться при першій можливості. Все кричать, що на материку неможливо жити, що комуністи і такі й сякі, що вони грабують народ, оскверняють могили предків. А я повернувся півтора року тому і застав дружину й дітей в кращому становищі, ніж раніше…
— Як же ти повернувся? — ледве встиг вставити Лі Вань-фа.
— Одного разу підбирали добровольців для вилазки на материк. Я першим визвався. Набралось нас двадцять чоловік. Не встигли ми висадитися на берег, як відразу ж зіткнулися з Народно-визвольною армією. Вони виявили нас ще раніше, але навмисне пропустили. Кажучи правду, я давно хотів втекти, але не траплялося слушного випадку. Коли висадились, я став шукати, перед ким можна підняти руки… Тоді мені здавалося, що це лише я один такий розумний, а виявилось, що всі так зробили.
— Стільки ж тобі довелось відсидіти?
— Ти що, з неба впав? Наступного дня мене відпустили додому, ще й грошей дали на дорогу. Весь наш взвод роз'їхався, крім командира.
— А хіба офіцерів не прощають?
— Це чому ж не прощають? І офіцерів прощають. Просто він, висадившись, почав чинити опір і за це дістав кулю в лоб…
Довго не спав Лі Вань-фа цієї ночі. Він крутився в ліжку, обдумуючи слова свого товариша по нещастю. «А втім, як можна ставити нас в один ряд?! — думав Лі. — Він солдат, а я знаходжуся в органах спеціальної служби. Ще невідомо, як до мене поставляться комуністи».
Дружина і дочка Лі Вань-фа
Засідання міського комітету партії мало незабаром закінчитися.
Голова рибальської артілі Фин, завжди швидкий на рішення, попросив слово вдруге і знову почав доводити, що диверсантів треба схопити негайно.
Начальник Ма посміхався, слухаючи його палку, плутану промову.
Він дивився на вилицювате, засмагле обличчя молодого рибалки, милувався його важкими, міцними руками, якими він впевнено розтинав повітря при кожному енергійному слові, і згадував свою власну молодість.
1925 року, коли народ, піднятий антиімперіалістичною революцією, взяв участь у повстанні, Ма був ще молодшим, ніж голова робітничої артілі зараз. Але сміливим відвага володіє! В одному з численних народних загонів із гвинтівкою за плечима йшов у знаменитий похід до Янцзи солдат Ма, якому ще не минуло й сімнадцяти років.
Полум'я революції швидко охопило всю країну. Здавалось, вже недовго лишилося чекати того дня, коли останній іноземний загарбник, останній феодальний генерал і останній поміщик зникнуть з китайської землі. Чан Кай-ші виступав тоді як друг народу. Цей шакал завжди був дуже хитрий. Він добре розумів, що ріка народного гніву змете кожного, хто зробить спробу йти проти її течії.
Багато років минуло з того часу, але начальник Ма пам'ятає задушливу спеку того дня, коли в їхній роті довідались про зраду Чан Кай-ші.
Чан Кай-ші вихвалявся на весь світ, обіцяючи з одного маху знищити Ради у внутрішніх районах Китаю. Але минали рік за роком і ні американська, ні англійська допомога, ні гроші фабрикантів і поміщиків, ні нескінченні призови і мобілізації, ні жорстоке оббирання селян, — ніщо не допомагало диктаторові. Народна влада у визволених районах зміцнювалась, вплив комуністів у країні збільшувався.
Читать дальше