Чжан Чжі-мін - Диверсія у гавані Фейюньган

Задзвонив телефон. Ма вислухав повідомлення і зробив нову позначку на карті. Півгодини тому Сун Да-лун і Лі Вань-фа пройшли недалеко від старої кумирні.

«І чого вони без пуття вештаються? — роздратовано подумав Ма. — Рано чи пізно Мічений повинен почати виконувати завдання.

Якщо у нього є зв'язок у місті, він спробує відшукати там своїх людей. Після того як бандити переконались, що їх запасне сховище у горах відоме переслідувачам, вони не зможуть довго блукати. Адже Мічений не дурний, він повинен догадатися, що кільце навколо нього звужується.»

Ма знову простежив поглядом весь шлях агентів. Уже кілька разів вони майже наражалися на пости служби громадської безпеки.

«Справа може скінчитися тим, — занепокоєно думав начальник, — що зав'яжеться перестрілка і зопалу вб'ють Міченого. В такому разі ми не дізнаємося, чого прибула ця група на материк. А може, Ван має рацію — треба було заарештувати агентів? Ні, нехай вони думають, що їм пощастило обдурити нас, нехай ідуть далі. Кінець кінцем, не для прогулянки по горах прибули вони з острова!»

А Мічений і сам не міг би сказати, куди він біжить, тягнучи за собою Лі. Після того як вони залишили печеру з тілом У Де-гуя, агенти не спочили й хвилини. Вони безперестанно змінювали напрям, петляли, то повзли в густій траві, то йшли, щоб збити з сліду собак, дном струмка. Інстинкт підказував Міченому, що ворог десь недалеко. За кожним кущем йому ввижалися чужі, уважні очі.

Тільки на світанку, коли вони перебралися вузькою ущелиною на північний схил гори, Мічений з полегшенням зітхнув.

Лі насилу плентався. На мить у Міченого промайнула думка, що цей селюк швидше тягар, ніж опора. Але у Лі в цих краях були родичі. Хтозна, може, доведеться звернутися й до них. І Мічений, який вже намацав у кишені колодку ножа, вирішив, що позбутися Лі можна буде й пізніше.

Диверсанти знемагали від втоми. Страшенно хотілося пити. І, хоч Мічений мав усі підстави не довіряти жодній людині на материку і чекати засідки в кожному будинку, він, побачивши біля підніжжя невеличкого пагорба самотню хатину, знаком покликав Лі і наказав йому йти у розвідку.

Лі швидко повернувся.

— Там нікого нема, крім старої, — доповів він.

Стара жінка рубала хмиз. Побачивши незнайомих людей, вона довго дивилася на них, не випускаючи з рук сокири, і мовчала. Лише по очах можна було догадатись, що несподіваний візит злякав її.

— Шановна! Вибачте за турботу, але чи не можна у вас чогось попоїсти? — ввічливо сказав Сун Да-лун.

Жінка байдуже спитала:

— А хто ви такі?

— Ми народні ополченці.

— А нашого А-шуня ви знаєте?

— А-шуня? Хто ж не знає А-шуня? А де він зараз?

— Вчора вночі, коли всі вже спали, одер жали звістку, що в горах переховуються гомінданівські шпигуни. Він пішов ловити їх.

Лі Вань-фа зблід і мимовільно оглянувся. Сун Да-лун був цілком спокійним.

— Ми також пробули в горах усю ніч, — збрехав він. — Втекли, собаки! Нікого не піймали.

Почувши, що перед нею знайомі А-шуня і учасники облави, жінка заспокоїлась.

— Ох, ці розбійники! — сказала вона. — Скільки років люди чекали на кращі часи, нарешті дочекались, а тепер ці гадючі виродки не дають нам жити! — І стара почала клясти чанкайшістів.

— Нічого, — сказав Сун Да-лун, — однаково піймаємо. Ми приведемо їх сюди і покажемо вам, хочете?

— Хочу! Щоб вони всі вигибли до ноги!

— Оце вірно! Треба тільки їх піймати, — додав Лі Вань-фа.

— Піймаємо, — впевнено сказав Мічений. — Ну так як, чи знайдеться у вас, матусю, чимось підкріпитись?

— Дещо лишилося від сніданку, є окріп. Якщо ви поспішаєте, я зараз накрию на стіл, а якщо можете почекати, то приготую вам щось тривніше.

— Не турбуйтеся, — сказав Лі Вань-фа. — Ми поїмо те, що лишилося від сніданку.

Запросивши їх у фанзу, жінка подала їжу, поклала куайцзи, а сама вийшла з хати і почала поратися на подвір'ї.

Не встиг Лі Вань-фа піднести до рота куайцзи з рисом, як Сун Да-лун сказав:

— Разом нам бути в домі не можна. Вийди, повартуй. Я поїм і зміню тебе.

Лі Вань-фа поклав куайцзи і вийшов.

Те, що він встиг побачити, примусило його замислитись. Він зрозумів, що сім'ї, в дім якої він випадково потрапив, живеться непогано. В загороді хрюкали дві свині, по подвір'ю бігало десятків зо два курей, кімната добре умебльована — стоїть полірований комод, ліжко, на столі ситна їжа… А Лі добре пам'ятав, як люди жили тут раніше. Вони харчувались травою, носили взуття з сирових шкур, спали на голих канах…