Чжан Чжі-мін - Диверсія у гавані Фейюньган

Час минав нестерпно довго. Раптом тишу порушили чиїсь швидкі кроки. При світлі місяця крізь гілки дерев можна було розглядіти озброєних людей. То були бійці Народно-визвольної армії і ополченці, але як подати звістку про себе? Потрібно було чекати, може-таки хтось опиниться поблизу неї. Все голосніше й голосніше чулися голоси, й вона навіть розібрала голос начальника, Ма.

Хай-фин напружила всі сили, намагаючись розірвати вірьовку. Дерево загойдалося, зашаруділи гілки, але вірьовка ще міцніше врізалась у тіло. У голові паморочилося, дихати стало важко. Груди стисло, і Хай-фин знепритомніла. Коли б її не тримала вірьовка, дівчина впала б. Люди на чолі з Ма поспішали тим же шляхом, яким дісталася сюди Хай-фин. Досягти горба, Ма почув уривчасте дихання.

Дівчину оточили, швидко звільнили і обережно поклали на підстелену кимось куртку. Отямившись, вона вказала напрям, куди зникли бандити, і знову втратила свідомість. Начальник Ма наказав двом бійцям віднести її в лікарню.

Останню сотню метрів до виходу в печеру довелося повзти. Лі дерся останнім. Гострі» камінці і сухі колючки забивалися під сорочку, дряпали шию, жалили пальці. Ця частина дороги здавалася Лі нескінченною: ссало під серцем, ломило скроні.

«Навіщо все це? — думав Лі. — Втечемо від переслідування — почнеться нове. Навіть, якщо ми й повернемось цілими на острів, то через тиждень, через місяць, через три — знову гра з смертю: знову тривожне до болю в грудях биття серця, безсонні ночі. Знову страх і страх. Під час виконання завдання — страх, що тебе ось-ось схоплять. В дні «відпочинку» — страх, що тебе знову пошлють на нове завдання. І нарешті — місяцем раніше, місяцем пізніше — куля або осколок гранати. Так нащо ж зайві муки? Нехай швидше буде те, що має бути».

Почувся тихий крик сича — умовний сигнал Міченого: залягти і чекати. Лі витягнувся на кам'янистій землі.

Він згадав прохолодну літню ніч, палубу американського транспорту, розмови солдатів на борту: то сумні, то сповнені відчайдушної, малоймовірної надії, але завжди непевні.

Кожному хотілося побачити попереду хоча б примарний відблиск чогось світлого. Дехто покладався на бога, дехто — на добрих духів, на американців, на щасливий випадок.

Тільки на самих себе і на генералісимуса Чан Кан-ші ніяких надій не було.

Говорили, немов американські власті вивезуть всіх у Штати і забезпечать кожного житлом й роботою. Ширилися чутки, що величезний десант, озброєний атомними гарматами, вже висадився десь на півночі і просувається до Пекіна.

Звідкись довідалися, що нібито Китай, як і Корея, буде поділений на дві частини: на південь і північ, і на півдні залишаться попередні чанкайшістські порядки. І, звичайно, всі помилялися.

Американців найменше цікавила доля солдатів. Для них півмільйона людей, котрі відступили на острови, були тільки дешевими і вигідними виконавцями, кров яких нічого не була варта.

Лі давно вже зрозумів це. Але виходу не було. Лі згадав давню казочку. По селу верхи на тигрі скаче людина. Здивовані односельчани запитують: «Шановний Хань, як тобі пощастило залізти на спину цьому хижакові?» Шановний Хань відповідає тремтячим голосом: «Як заліз, то вже заліз. А от як тепер злізти?» І Лі розумів, що коли б тільки він зробив спробу злізти з тигра, як у нього відразу ж встромляться зуби й пазури, ще страшніші від звіриних. Скільки давніх товаришів безслідно загинуло в катівнях Тайваню і Давандао!

Що ж робити? Тікати до комуністів? Але вони знищили сім'ю Лі. І як вони можуть зустріти самого Лі? Адже він не простий солдат, а агент спеціальної служби. З полоненими комуністами на островах не панькаються. Про страшну їхню долю Лі Вань-фа було добре відомо. То ж чи стануть люди на материку розбиратися в тому, наскільки винуватий Лі? Одним колишнім солдатом менше, одним більше…

Зашаруділи обережні кроки. Мічений сів на траву поруч з Лі. Він люто вилаявся. Жестом наказав: «Повзи за мною», — і поповз вперед.

У печері було вогко й холодно. Ліхтарик Міченого вирізав з пітьми вузьку, з нерівними краями стрічку кам'янистої долівки.

Раптом смуга світла затремтіла, метнулася в сторону і підскочила.

Лі відчув удар у бік і почув шепіт старшого:

— Собаки… Поріддя черепахи… Тепер і Лі побачив те, що налякало Міченого.

Поруч з невеликим плоским каменем лежав недокурок, а трохи далі було ясно видно слід важкого солдатського черевика з підківкою на підборі.