Щось бубоніло й булькало, мовби то над кораблем шаленів ураган. Сілва Порту стояв скам'янілий, не в силі зрушити з місця, не здатний навіть кліпнути очима.
— Сілва Порту! Сілва Порту!
Хтось біг палубою з засвіченим смолоскипом і несамовито кричав.
Від цього крику капітан схаменувся.
— Соріні! — озвався він глухим тремтливим голосом.
— Сілва Порту, братику мій! — розпачливо простогнав боцман і безнадійно махнув рукою, мовляв, ось ми вже й наплавались. — Барка налетіла на підводний риф…
Сілва Порту суворо глянув на боцмана.
— Годі скиглити, боцмане! — гримнув він просто в обличчя Соріні, змахнув рукою, схопив смолоскип і наказав: — Приготувати рятувальні човни! — А тоді побіг до капітанського містка, віддаючи команди: — Без паніки! Ворушіться! Сілва Порту не дасть загинути жодній людині з його екіпажу! Шестеро в човен, тільки без багажу!
Боцман повторював ці накази у рупор.
— Не забудьте про Домба!
Одна за одною лунали короткі чіткі команди. Спокійний і впевнений капітанів голос зробив диво. Паніка поступилася місцем ладові й дисципліні. Чути було тільки тупіт чобіт на палубі. Матроси, тримаючи в руках засвічені смолоскипи, швидко й вправно виконували накази.
Капітан був на своєму посту!..
Крізь пошматовані вітрила зазирнуло жовтаве коло місяця. Сумно стирчали потрощені щогли. А смолоскипи неначе один по одному догоряли й гасли.
Сілва Порту, блідий, немов мрець, зціпивши зуби, вп'явшись пальцями в сиву бороду, нерухомо дивився, як судно помалу хилилося на лівий борт. У трюмах клекотіла вода. Барка стогнала, майже як людина. Старий моряк знав: порятунку немає. Тут буде могила його старого друга «Реженерадуша», який вірно служив йому цілих двадцять років.
Дві краплини заблищали в очах капітана, скотилися по щоках і сховались у бороді…
Бідолаха Сілва Порту! В цьому світі він не мав нічого, крім десятої пайки «Реженерадуша», старого торговельного корабля. Що залишить старий капітан своєму одинакові, який незабаром стане сиротою?.. Хоч у Португалії давно вийшла амністія колишньому повстанцеві, але що з того? Лісабонська фірма накине йому борги, й доведеться увесь вік ті борги виплачувати. А чим виплатиш отакий корабель?.. Сілва Порту добре знає вовчі закони комерсантів. Усю вину за катастрофу. вони складуть на капітана. А «справедливий» португальський суд також триматиме бік багатої фірми — це вже достеменно відомо.
Ні, не судилося-таки повернутися йому до рідної Албуфейри, до старої моряцької хатини діда й прадіда. Але ж і вони не всі вмирали вдома. Тож доведеться поділити їхню долю…
IV
Сілва Порту розчулився. В очах йому забриніли сльози. Люлька впала й розсипалась у темряві жменею іскор, але він не нахилився й не підняв її…
Раптом Сілва Порту згадав про Гонсалві й гукнув на нього. Але на кораблі вже не видно було ні душі. Вода заливала палубу. Сілва Порту сягнув рукою в бічну кишеню, намацав довгасту оксамитову калитку й поліз туди пучкою. Цю мить із пітьми виринуло дві постаті. Чотири дужих, мов обценьки, руки схопили його в оберемок і потягли. Він крутонувся що було сили, озирнувся й упізнав обох: Гонсалві й боцмана.
— Барка тоне, тату! — засапавшись, крикнув йому син у самісіньке вухо. — Екіпаж врятовано! Тільки-ти залишився! В капітанській шлюпці нас із боцманом двоє. Є місце й для тебе! Поспішай!
Старий засопів, відштовхнув боцмана, і в руках у сина лишився тільки шмат батькового одягу. Гонсалві знову хотів був ухопити батька, але Сілва Порту сердито турнув його.
— Не займай мене, Гонсалві! — суворо гукнув він, та голос йому від хвилювання тремтів. — Я останній зійду з корабля! Чекайте на мене в шлюпці!
— Що ти кажеш, Порту! — підступився боцман. — На кораблі не лишилося живої душі!
— То всіх урятовано? — поспитав капітан і. не чекаючи відповіді, додав: — Біжіть до човна! Я наздожену вас!
Потім, неначе для того, аби переконати сина й боцмана, що справді-таки збирається їх наздоганяти, спитав:
— А де човен?
Боцман показав рукою на лівий борт, але Сілва Порту навіть не глянув у той бік. Він одкликав Гонсалві, подав йому оксамитовий капшучок, гаптований сріблом, і поволі, схвильовано проказав:
— Візьми оце, синку. Якщо живий лишишся, то, може, колись трапиться тобі побувати на Чорному морі. Відшукай сина того каторжника. Прізвище й назву міста ти знаєш. Віддай йому перстень!
— А ти? — з жахом глянув на капітана Гонсалві.
— Я теж іду, але раптом зі мною щось трапиться… — не наважився звести на сина очі капітан. — Тримай капшучок. Та не загуби перстень. Ну, бувай здоровий!
Читать дальше