Григор Угаров - Слідами вигнанця

Сілва Порту опустив підзорну трубу, стурбовано почухав потилицю й, кульгаючи, зійшов з марсового містка [8] Марсовий місток — місце спостереження на кораблі. . Корабель заходив у Баб-ель-Мандеб — Протоку Сліз, як її називають моряки. Щойно тепер капітан помітив біля фок-щогли [9] Фок-щогла — передня щогла. сина з негреням. Домбо смикав пальцем струну марімби й мугикав якусь пісню, а Гонсалві, обхопивши коліна руками, замислено слухав його.

Капітан хвилину пристояв, посмоктуючи цибук люльки, а тоді всміхнувся в бороду й покульгав палубою далі. Дійшовши до котка линви, сів і покликав Гонсалві. Юнак моторно схопивсь на ноги й, стріпнувши довгим чубом, підбіг до батька. Сілва Порту мовчки дивився на енна. Останніми місяцями Гонсалві справді таки змужнів. Обличчя хлопцеве, просолене морськими вітрами, засмалене південним сонцем, пообросло кучерявими попелястими бакенбардами.

Капітан на превелику силу стяг чобіт і Закотив холошу на нозі, обмотаній брудним старим бинтом.

— Візьми-но! — простяг він синові маленький складаний ножик з перламутровою колодочкою. — Ріж мотузку.

Гонсалві трохи здивовано глипнув на старого. Перед ним сидів не той суворий і неприступний капітан Сілва Порту, чий погляд тримав у покорі екіпаж, а зовсім інша людина — батько.

— Загоїлася? — спитав Гонсалві.

— А що їй зробиться! Гоїться потроху. Але клятий бинт муляє — спасу нема! Скинь його!

Сілва Порту посмоктав люльку, примружився і випростав ногу. Гонсалві взяв ножик, клякнув на одне коліно й застромив палець під мотузочку, якою було перев'язано бинт. Сілва Порту сіпнувся.

— Ніколи не думав, що відбудуся самою тільки ранкою на нозі! — сказав він. — Порятував таки мене той чужинець! Тепер черга за мною. Сілва Порту повинен дотримати свого слова. Так, повинен! Досі все йде гаразд. Ось проминемо Суец, потім днів зо два постоїмо в Стамбулі, а там уже ввійдемо в Чорне море…

Гонсалві підвів на батька очі й похитав головою:

— Ти забуваєш, що там воюють. Після того, як ми знялися з Родосу, вибухнула російсько-турецька війна.

Сілва Порту не погодився:

— Війна закінчилась іще півроку тому. Так казали російські китобої в Мозамбіку. Соріні з ними розмовляв.

Гонсалві нахилився й почав розмотувати бинти. Сілва Порту відкинув ковпачок люльки, прим'яв пальцем тютюн і замислився.

Поночіло. Море тьмяно вилискувало, мов укрите латами. Над обрієм блимнула спочатку одна зірка, за нею друга, третя… Барку злегка колисало. Вітер дужчав і ляскав вітрилами. Хвилі чимраз шаленіше налітали на корпус барки й розбивались на молочно-білу піну. Море сердито гуркотіло.

Від фок-щогли озивалась тужливим стогоном марімба. Час від часу долинав тоненький верескливий голосок — то співав Домбо.

Щойно Гонсалві звівся на ноги й склав ножичок, як несподіваний поштовх струсонув корабель від киля до корми. Хлопець не втримавсь на ногах і горілиць упав на палубу. Сілва Порту покотився з канатів. Тріснула й повалилася фок-щогла. Після другого поштовху затріщало все судно й поламалася решта щогл. Палубою розгублено бігали матроси. Тривожно озвалася сурма. Гонсалві швидко схопився на ноги й мало не остовпів з переляку, йому здалося, що барка дуже накренилася ліворуч. З-під пошматованих вітрил і ламків щогл вискочив Домбо.

— Гамба! Гамба! [10] Гамба — звертання, що мовою одного з африканських племен означає «господарю». — кричало негреня в смертельному жаху.

Гонсалві кинувся до нього.

— Не бійся, друже! Я тут! — спробував він утішити хлопчика, але новий, ще дужчий удар струснув усю барку. Величезна хвиля з лютим сичанням впала на Домба та Гонсалві. Вони насилу втримались і, ухопившися за руки, кинулися до корми…

Сілва Порту навпомацки шукав у темряві чобота.

Раптом він зачув якесь незвичайне гуготіння. Ніби потужний струмінь воді: під великим тиском бив у бляшану обшивку барки. Старий моряк стрепенувся й розглянувся навсебіч. По спині йому немов сипнуло морозом.

— Гонсалві! — гаркнув капітан.

Ніхто не відгукнувся. Старий напружено прислухавсь. Десь у нутрощах корабля неначе струмували потоки води.

— Гонсалві! — прохрипів капітан удруге, але голос його потонув у тривожному заклику сурми, скреготі щогл і рей, безперервному тупотінні на палубі, бряжчанні якогось ланцюга й шаленому ревищі хвиль.

Сілва Порту стояв, нахилившись і розчепіривши ноги. Від різкого пронизливого гуркоту йому лящало у вухах. Тремтіли руки. Широко розплющені очі нічого не бачили. Але гострий слух чітко розрізняв серед усього гамору безперервне дзижчання, яке долинало з чорного черева корабля.