Михайло Зуєв-Ординець - Царський курйоз

Посередині величезної, лункої і напівтемної кімнати стояло велике позолочене ліжко без ніжок, просто на підлозі, під зеленим шовковим балдахіном. На ліжку напівлежав візир Алі-паша, курив наргіле, меланхолійно пускаючи тонкі струминки диму і похитуючи нудно бісерною пантофлею, надітою на босу ногу. Пан амбасадор помітив у напівтемряві лише чорну, як смола, візиреву бороду, наче приклеєну до молочно-білого, успадкованого від матері-черкешенки обличчя. В головах і ногах стояли два негри і обмахували його опахалами з райдужного пір’я павича і м’якого пуху страуса.

Крім ліжка, ніяких інших меблів у кімнаті не було, і пан великий посол, крекчучи, сів просто на підлогу, на товстий пухнастий килим. Спробуй-но, сидячи отак, зберегти амбасадорську поважність.

Почали із звичайних під час усіх конференцій запитань чи здоровв його султанська величність Ахмет Третій султан Турський, король Меккський та Медінський і захисник святого града Єрусалима; чи здорові його царська величність Петро Олексійович, самодержець всієї Великої, Малої і Білої Русі? Потім обидва високі співбесідники дипломатично помовчали.

А поки вони мовчали, безшумно, мов тіні, з’явилися слуги з важкими підносами, на яких лежали банани, фініки, виноград, цукерки, пастила та інші ласощі. Вони поставили підноси на низенькі восьмигранні столики з червоного й рожевого дерева і просто на підлогу. Посол налічив більше ста підносів і вельми здивувався. Перед ним слуги поставили маленьку чашечку з кавою та кришталевий кальян [5] Наргіле, кальян (перс.) — прилади для куріння тютюну, поширені серед народів Сходу. у срібній оправі з гнучким, наче змія, шовковим чубуком.

Пан амбасадор вів пусту розмову про споконвічних шахраїв — кримських татар, про їхні наїзди й грабежі під Азовом, ліниво, без злості й пристрасті вимагаючи їх суворого покарання. А сам у цей час думав: чи доповіли вже візирові про китайський халат і чи можна починати розмову про арапченя?

Тим часом арапченя неждано з’явилося за спиною візира. Під арабським білим покривалом, прикріпленим до голови тоненьким ремінцем з верблюжачої шкіри, горіли його очі, великі й круглі, мов у сокола. Лице в арапченяти було сухорляве, чоло високе, губи не такі вже товсті, ніс не сплюснутий, а прямий. Шкіра на обличчі коричнева, з глянцем, руки теж коричневі. Арапченя сіло на ліжко, в ногах візира.

З удаваною байдужістю пан амбасадор спитав, звідки у візира цей хлопчисько. Арсеньєв переклав відповідь. що хлопчиська привезено з країни Хабеш, жителі якої називають себе ефіопами, а це означає — «обпалені сопнем», що хлопчисько цей з тамтешнього знатного дворянства, а в Царград його взяли як аманата, тобто заложника.

— Спитай, Мусійко, у візира, — загорівся пап амбасадор, — чи не продасть він мені цьою хлопчиська? На відкупне не поскуплюся!

— Візир каже, — переклав Арсеньев, — що брат хлопчиська приїздив у Царград не раз, давав за нього багатий викуп. Не відпустили. А продати його не можна тому, що він син тамтешнього раса, за нашими титлами виходить, начебто князя чи принца, його батько в своїй країні під своєю рукою місто Лагонь держить і ще двоє міст і сіл кілька.

— Знову за рибу гроші — князь, принц! — розгнівався пан амбасадор. — Ти втовкмач візирові, що ми і відкупне князівське дамо. Він у нас не в холопах ходитиме, а самому його царській величності служитиме. Втовкмач, брате Мусійко, це візирові в його мідну довбешку!

Відповів візир спокійно. Тихий його голос, як і перше, шурхотів безстрасно, мов пісок, що його пересипає вітер. Збентежений відповіддю, Арсеньєв довго не перекладав його слів. Нарешті, сказав:

— Лаятися почав візир. Каже, ніколи християнські собаки арапченяти не матимуть, бо воно прийняло тут їхню мухоїданську віру, а імення йому дано начебто татарське — Ібрагім. Сердиться, видно, візир, — боязко закінчив Арсеньєв.

І справді. Алі-паша нервово перебирав янтарні чотки. В цю мить арапченя, що уважно слухало відповіді візира, раптом усміхнулося. І на чорному його лиці блиснули зуби такі білі, що серце пана амбасадора тьохнуло від здивування, і він. забувши про все, запально вигукнув:

— Переклади: даю за Ібрагімку коней арапських цуг і соболів оберемок!

Візир відповів коротко й різко. Але Мусійко чомусь барився з перекладом.

— Ну що? — не терпілося панові амбасадору. — Певно, вдвоє ціну заломив гололобий? Що ж, поторгуємось!

— Не те, Петре Андрійовичу, — боязко прошепотів Мусійко. — Візир каже, що коли ти ще хоч слово про чорнопикого хлопчиська вимовиш, то буде з твоєю амбасадорською персоною вельми недобре й ганебно вчинено.