Дж. Мак-Келлей - Знак Зорро

— А дістали ви її? — запитав сеньйор Зорро.

— Суддя був добрий, сеньйоре. Він наказав ченцеві заплатити мені, але я не знаю, коли одержу гроші.

— Зійдіть-но з візка, і ваш помічник теж! — скомандував сеньйор Зорро.

— Але в мене немає грошей! — протестував торговець.

— Геть з візка! Що мені, повторювати, чи що? Рухайтеся, або свинець знайде місце у вашому тілі!

Тепер торговець побачив, що розбійник тримав у руці пістолета. Він запищав зі страху і вискочив з візка так швидко, як тільки міг, а за ним викотився і його підручний. Вони стояли на курній дорозі перед сеньйором Зорро, тремтячи зі страху. Торговець молив про помилування.

— У мене немає грошей із собою, люб’язний розбійнику, але я дістану їх для вас! — молив він. — Я принесу їх, куди ви скажете, куди ви побажаєте.

— Мовчати, худобо! — крикнув сеньйор Зорро. — Я не хочу твоїх грошей, клятвопорушник! Я знаю все про фарс, розіграний на суді в Реіна де Лос-Анджелес; я маю спосіб дізнаватися про подібні речі негайно. Отже, який чернець обдурив тебе, га? Брехун і злодій! Це ти шахрай! І вони дали старому чоловікові п’ятнадцять батогів через брехню, що ти наплів. А ти поділився із суддею грішми, шахрайськи отриманими від ченця.

— Клянуся святими!

— Не треба! Досить ти надавав брехливих клятв. Йди вперед!

Торговець підкорився, тремтячи наче в лихоманці. Сеньйор Зорро швидко зліз з коня. Підручний торговця стояв біля візка з побілілим від страху обличчям.

— Уперед! — знову скомандував сеньйор Зорро.

Спочатку торговець підкорився, але раптово почав молити про милість, тому що сеньйор Зорро витяг з-під свого довгого плаща батіг, яким поганяють мулів, і тримав його напоготові в правій руці, тоді як у лівій у нього був пістолет.

— Повернися спиною! — скомандував він.

— Милосердя, добрий розбійнику! Хіба я повинен бути побитим після того, як був пограбований? Невже ви мордуватимете чесного купця через злодійкуватого ченця?

Перший удар, і торговець пронизливо закричав від болю. Його останнє зауваження, здавалося, додало сили руці розбійника. Другий удар, і торговець впав на коліна на курній дорозі.

Тоді сеньйор Зорро засунув пістолет за пояс, підійшов ближче, лівою рукою схопив торговця за волосся так, щоб підняти його, а правою сипав важкі удари батогом по спині. Він хльостав доти, доки міцне плаття і сорочка торговця не розірвалися і кров не просочилася наскрізь.

— Це тому, хто дає брехливі клятви і змушує карати чесного ченця! — крикнув сеньйор Зорро.

Потім він звернув свою увагу на підручного.

— Без сумніву, молодий чоловіче, ви виконували тільки накази свого хазяїна, коли брехали перед суддею, — сказав він. — Але вас треба провчити, щоб бути чесним і справедливим незалежно від обставин.

— Пожалійте, сеньйоре, — завив підручний.

— Хіба ви не сміялися, коли мордували ченця? Хіба ви не напилися, святкуючи покарання бідної людини, отримане нею за те, чого вона не зробила.

Сеньйор Зорро схопив юнака за барки, повернув його кругом і міцно вдарив по плечу. Хлопчисько пронизливо закричав і потім почав пхикати. Він одержав усього п’ять ударів батогом, тому що сеньйор Зорро, очевидно, не хотів доводити його до непритомності. Нарешті він відкинув хлопчиська від себе і згорнув свій батіг.

— Будемо сподіватися, що ви обидва будете пам’ятати цей урок, — сказав він. — Сідайте у візок і їдьте, і коли розповідатимете про цю подію, то говоріть правду, інакше я почую про це і покараю вас знову. Дивіться, щоб я не почув, що п’ятнадцять або двадцять людей оточили і тримали вас, поки я стьобав.

Підручний підхопився у візок, його хазяїн пішов за ним, вони хльоснули коня і сховалися в хмарі куряви в напрямку до Сан-Габріель. Сеньйор Зорро дивився їм услід якийсь час, потім підняв свою маску, витер піт з обличчя і знову сів на коня, пристебнувши батіг до сідла.

Сеньйор Зорро швидко поскакав до вершини пагорба, під яким розлягалося село. Там він зупинив коня і подивився вниз на селище. Було майже темно, але він міг досить добре бачити те, що хотів. У таверні Горіли свічки, і звідти лунали хрипкі звуки пісні і голосних жартів. Гарнізон був освітлений, і з деяких будинків доносився запах їжі, що готується.

Сеньйор Зорро поїхав далі, спускаючись з пагорба. Досягши краю площі, він пришпорив коня і кинувся до дверей таверни, перед якою зібралося з півдюжини людей; більшість з них були напідпитку.