Дж. Мак-Келлей - Знак Зорро

— Усе це дуже добре, брате, і, звичайно, абсолютна правда, але сеньйорита не хоче, — скаржився дон Дієго. — Очевидно, я не маю досить відваги й розуму.

— Мабуть, їй важко сподобатися. Або, може бути, вона кокетка і грає вами, сподіваючись взяти гору і збільшити ваш запал. Дівчина любить мучити чоловіка, кабальєро, це її привілей.

— Я показав їй свій будинок у селі, згадав про велике багатство і погодився купити для неї повий екіпаж, — розповідав дон Дієго.

— А чи показували ви їй ваше серце, чи згадували про ваше кохання і про бажання бути прекрасним чоловіком?

Дон Дієго ніяково дивився на нього, потім швидко заблимав очима і почухав підборіддя, як він іноді робив, коли був чимось вражений.

— Що за божевільна ідея! — вигукнув він трохи згодом.

— Спробуйте її, кабальєро. Це може дати чудовий результат.

Ченці поїхали далі, брат Філіп підняв руку і благословив дона Дієго, що повернув убік на іншу стежину. Глухонімий Бернардо їхав за ним на своєму мулі.

А тим часом у селі торговець шкурами і салом був центром уваги в таверні. Товстий хазяїн порався, напуваючи гостей вином, тому що продавець шкур і сала витрачав частину грошей, які нечесно одержав від брата Філіпа. Суддя витрачав іншу частину. Лунав голосний регіт, коли хто-небудь розповідав, як брат Філіп хльостав батогом, або як кров текла по його старій спині, коли пустили в діло батіг.

— Жодного стогону! — кричав торговець шкурами і салом. — Він мужній старий вовк. Минулого місяця ми стьобали одного у Сан-Фернандо, і він вив, прохаючи про милість, хоча дехто говорить, що він був хворий і тому кволий. Можливо, що це так. Здоровані, ці брати! Проте яка удача, коли ми можемо змусити одного з них повити. Ще вина, хазяїне! Брат Філіп платить за все!

При цьому пролунав вибух хрипкого сміху, і підручному торговця, що давав неправдиві свідчення, кинули монету, причому йому наказали вдавати із себе самостійну людину і поставити вино за свій кошт. Тоді він купив вина для усіх у таверні і весело завив, коли товстий хазяїн не дав йому решти з його монети.

— Хіба ти чернець, що скупишся на гроші? — запитав той.

Знову вся таверна весело зареготала, а хазяїн, що до краю ошукав підручного, посміхався, займаючись своєю справою. Це був гарний день для товстого хазяїна.

— Хто був той кабальєро, що виявив милосердя до ченця? — запитав торговець..

— Це був дон Дієго Вега, — відповів хазяїн.

— Він наживе собі неприємностей.

— Хто завгодно, але не дон Дієго, — сказав хазяїн. — Ви знаєте знамениту родину Вега, чи не так, сеньйоре? Його превосходительство сам підлещується до нього. Варто тільки кому-небудь з Вега підняти палець, і був би політичний переворот у наших місцях.

— У такому разі він небезпечна людина? — запитав торговець.

Вибух реготу був йому відповіддю.

— Небезпечний? Дон Дієго Вега! — кричав хазяїн, а сльози текли по його жирних щоках. — Ви вморите мене. Дон Дієго тільки і робить, що сидить на сопці і мріє. Він майже ніколи не носить шпаги. Він дуже рідко її носить, та й то винятково як прикрасу. Він стогне, якщо йому доводиться проїхати кілька миль верхи. Дон Дієго так само небезпечний, як і ящірка, що гріється на сойці. Але незважаючи на все, він відмінний пан, — додав хазяїн поспішно, боячись, щоб його слова не досягли вух дона Дієго і щоб той не перестав відвідувати його таверну і не перейшов би до іншої.

Сутеніло, коли торговець шкурами і салом залишив таверну зі своїм підручним. Обидва йшли, хитаючись, бо випили занадто багато вина. Вони подалися до візка, у якому подорожували, помахали на прощання людям у дверях таверни і повільно відправилися стежиною до Сан-Габріель.

Торговець із підручним подорожували не поспішаючи, продовжуючи пити з глечика куплене вино. Проїхали через вершину першого пагорба, і селище Реіна де Лос-Анджелес, зникло, і перед ними була тепер лише велика дорога, що звивалася подібно до величезної курної змії, та темні пагорби і кілька будівель удалині. На повороті вони побачили перед собою вершника, що легко сидів у сідлі; його кінь стояв посеред дороги, так що вони не могли об’їхати його.

— Поверни свого коня, поверни свою худобу! — закричав торговець шкурами і салом. — Що ж, ти хочеш, щоб я переїхав тебе?

Підручний видав звук, що свідчив про переляк, і торговець подивився уважніше на вершника. Його щелепа опустилася, очі викотилися.

— Та це сеньйор Зорро! — скрикнув він. — Клянуся честю, це “Прокляття Капістрано”, і знову тут біля Сан-Габріель! Ви не торкнете мене, сеньйоре Зорро? Я бідна людина, і в мене немає грошей. Не далі як учора, один чернець обдурив мене, і я був у Реіна де Лос-Анджелес у пошуках справедливості.