Дж. Мак-Келлей - Знак Зорро

— Дон Дієго був у мене з візитом учора вранці. Ми згадували з ним колишнє. Минулої ночі мою гасієнду відвідав сеньйор Зорро, як ви, без сумніву, чули; коли дон Дієго довідався про це, він прискакав знову, побоюючись, що з нами сталося нещастя.

— Двічі на день! — скрикнув, ледь зводячи дух, один зі співрозмовників.

— Точно так, сеньйоре.

— Ви… є… ваша дочка дуже вродлива, чи неправда, доне Карлосе Пулідо? Їй сімнадцять років або близько того?

— Вісімнадцять, сеньйоре. Так, її вважають вродливою, наскільки мені відомо, — відповів дон Карлос.

Співрозмовники дона Карлоса подивилися один на одного. Тепер у них була відповідь. Дон Дієго Вега хотів одружитися з сеньйоритою Лолітою Пулідо. Це означало, що родина Пулідо знову розцвіте і що дон Карлос, можливо, відчує потребу згадати своїх друзів і може подивитися косо на тих, хто не був на його боці. Тому вони поспішили виявити йому повагу й приділити увагу, розпитуючи про врожай і збільшення його черед і табунів, етап бджіл і про те, чи не вважає він, що оливки чудові цього року.

Дон Карлос, здавалося, приймав усе це, як належне. Він пив вино, за яке вони платили, і ставив його також, а товстий хазяїн метушився, виконуючи накази й намагаючись подумки підрахувати денний виторг, що було для нього нерозв’язною задачею.

Коли із сутінками дон Карлос: залишив таверну, деякі з відвідувачів супроводжували його, а двоє з найбільш впливових пройшли з ним площею до дверей будинку дона Дієго. Один із них запросив дона Карлоса із дружиною відвідати його сьогодні ввечері, аби побалакати і послухати музику, і дон Карлос милостиво прийняв це запрошення.

Донья Каталіна дивилася з вікна, і її обличчя сяяло, коли вона зустріла свого чоловіка в дверях.

— Все йде чудово, — сказав він. — Вони зустріли мене з розкритими обіймами. Я прийняв запрошення на сьогоднішній вечір.

— Але Лоліта? — запротестувала донья Каталіна.

— Вона повинна залишитися тут. Але хіба це може перешкодити? Тут є з півсотні слуг. І я прийняв запрошення, моя люба.

Такої нагоди знову завоювати собі становище, звичайно, не можна було втрачати. Тому Лоліті сказали, що вона повинна буде залишитися у великій вітальні читати книжку віршів, яку знайшла там, а якщо їй схочеться спати, то попа зможе піти до однієї з кімнат. Слуги охоронятимуть її, а дворецький особисто подбає про її бажання.

Дон Карлос і його дружина пішли ввечері в гості в супроводі півдюжини тубільців, які освітлювали їм шлях через площу, тримаючи в руках смолоскипи, бо піч була безмісячною, і з неба знову накрапував дощ.

Сеньйорита Лоліта згорнулася на кушетці з книжкою віршів і почала читати. Кожний вірш говорив про кохання, побачення, пристрасть.

Вона дивувалася, що дон Дієго читає таку книгу, коли сам такий флегматичний, але вигляд книжки показував, що вона бувала в руках неодноразово. Лоліта підхопилася з кушетки, щоб подивитися на інші книги на найближчому столику. І здивувалася ще більше.

Тут були зібрані твори поетів, що оспівували кохання, книги про їзду верхи, книги з фехтування, розповіді про великих генералів і воїнів.

“Звичайно, такі книги не відповідають такій людині, як дон Дієго”, — промовила вона до себе. Потім дівчина подумала, що, можливо, він захоплюється ним, хоч і не веде того способу життя, що у них описується. “Дон Дієго якась загадка”, — сказала вона собі в сотий раз, повернулася знову на кушетку і занурилася в читання поезії.

У цей час капітан Рамон постукав у парадні двері.

Дворецький поспішив відчинити двері.

— Я шкодую, але дона Дієго немає вдома, — сказав він. — Він виїхав до своєї гасієнди.

— Я знаю. Але дон Карлос із дружиною і дочкою тут, чи не так?

— Дон Карлос і його дружина відправилися в гості, сеньйоре.

— А сеньйорита?

— Тут.

— У такому разі я засвідчу їй мою повагу, — сказав капітан Рамон.

— Сеньйоре, вибачте мені, але сеньйорита сама.

— Хіба я не порядна людина? — запитав капітан.

— Навряд чи буде пристойно прийняти ваш візит за відсутності дуеньї.

— Хто ви такий, щоб говорити зі мною про пристойності? — вигукнув капітан Рамон. — Геть з дороги, сволота! Посмій-но мені ще суперечити, і ти будеш покараний. Я знаю дещо про тебе!

Обличчя дворецького сполотніло, бо капітан говорив правду, і одне слово могло завдати йому великих неприємностей аж до ув’язнення.

— Але, сеньйоре, — запротестував він.