Дж. Мак-Келлей - Знак Зорро

— Я не дивитимуся, коли ви знімете маску, — сказала вона.

— Це було б занадто багато, сеньйорито, — відповів він. — Вашу руку, але не ваші губи.

— Не ображайте мене, сеньйоре, я сама запропонувала вам це, а ви відмовляєтеся.

— Ви не будете ображені, — відповів він, швидко схилився, підняв край маски і злегка торкнувся губів Лоліти своїми губами.

— Ах, сеньйорито! — продовжував він. — Я б хотів бути чесною людиною і відкрито домагатися права на вас. Моє серце сповнене кохання.

— А моє — кохання до вас!

— Це божевілля! Ніхто не повинний знати цього…

— Я не побоялася б сказати про це всьому світові, сеньйоре…

— А як же ваш батько і його стан, дон Дієго?

— Я кохаю вас, сеньйоре!

— А можливість стати впливовою дамою? Хіба ви думаєте, я не знав, що дон Дієго був тим чоловіком, якого ви мали на увазі, коли ми говорили в дворі вашого батька? Це тільки ваша примха, сеньйорито.

— Це кохання, сеньйоре. Чи вийде що-небудь з цього чи ні, Пулідо не кохають двічі.

— Що ж може вийти з цього, крім нещастя?

— Ми ще побачимо. Бог милостивий…

— Це божевілля!

— Приємне божевілля, сеньйоре!

Він пригорнув її до себе, знову нахилив голову, вона ж знову закрила очі і прийняла його поцілунок; тільки цього разу поцілунок був триваліший. Вона не намагалася побачити його лице.

— Можливо, я потворний? — сказав він.

— Але я люблю вас.

— Знівечений, сеньйорито?

— Все-таки я люблю вас!

— На що ж ми можемо сподіватися?

— Йдіть, сеньйоре, перш ніж повернуться мої батьки. Я нічого не скажу, крім того, що ви врятували мене від образи і пішли. Вони думатимуть, що ви з’явилися, щоб пограбувати дона Дієго. Станьте чесним, сеньйоре. Заради мене! Станьте чесним, прошу вас, і пред’явіть права на мене. Ніхто не бачив вашого обличчя і, якщо ви знімете маску назавжди, ніхто ніколи не знатиме про вашу вину. Ви не звичайний злодій. Я знаю, чому ви крали — щоб помститися за беззахисних, щоб покарати жорстоких політиків, щоб допомогти пригнобленим. Я знаю, все, що ви віднімали, ви віддавали бідним. О, сеньйоре!

— Але моє завдання ще не скінчене, сеньйорито. Я повинен завершити його.

— Тоді кінчайте його і нехай оберігають вас святі! і вони це зроблять, я впевнена. І коли закінчите, повертайтеся до мене. Я впізнаю вас, у якому б одязі ви не з’явилися.

— Я не очікуватиму так довго, сеньйорито. Я часто бачитиму вас. Інакше я не зможу жити.

— Бережіть себе.

— Тепер я дійсно берегтимуся, бо маю на те подвійну причину. Ніколи життя не було таке прекрасне, як тепер.

Він повільно відійшов від неї, озирнувся і подивився на найближче вікно.

— Я повинен іти, — сказав вій. — Я не можу чекати.

— До наступного разу, сеньйорито, — і нехай це буде незабаром!

— Будьте обережні, сеньйоре!

— Буду завжди, моя кохано! Сеньйорито, до побачення!

Знову їхні очі зустрілися, потім він махнув рукою, щільно закутався в плащ, кинувся до вікна і вискочив. Темрява поглинула його.

Підвівшись із землі перед дверима дона Дієго Вега, капітан Рамон кинувся крізь пітьму стежиною, що вела вгору, до гарнізону. Кров його люто кипіла, обличчя почервоніло від люті. У гарнізоні залишалося не більше півдюжини солдатів, тому що значна частина пішла із сержантом Гонзалесом. Із цієї півдюжини четверо хворі, а двоє були необхідні як охорона.

Таким чином, капітанові Рамону не було кого послати до будинку Вега, щоб спробувати захопити розбійника; крім того він вирішив, що сеньйор Зорро залишиться там не довше кількох хвилин і тепер, напевно, скочив на коня і сховався, тому що було відомо, що цей розбійник ніколи не залишається довго на одному місці.

Капітанові Рамону не хотілося розголосу того, як сеньйор Зорро зустрів його вдруге й поводився з ним, начебто з пішаком. Не міг же він оголосити, що образив сеньйориту, а сеньйор Зорро покарав його за це, змусивши устати на коліна і вибачитися, а потім викинув через парадні двері, як собаку.

Капітан вирішив нічого не говорити про те, що трапилося. Він припускав, що сеньйорита розповість про подію своїм батькам і що дворецький теж підтвердить це, але сумнівався, щоб дон Карлос почав що-небудь з цього приводу. Він двічі подумає, перш ніж виступити: проти офіцера армії, добре, що він уже заслужив невдоволення губернатора. Рамон найбільше турбувався, щоб дон Дієго не довідався про те, що сталося, тому що, якщо один із Вега підніме руку проти нього, то в капітана буде мало шансів зберегти своє становище.