Дж. Мак-Келлей - Знак Зорро

Сеньйор Зорро пройшов у темряві туди, де залишив свого коня, за хатиною тубільця; і там стояв, думаючи про те кохання, що випало на його долю.

Раптом Зорро розсміявся, наче дуже задоволений чимось, і повільно поїхав стежиною, яка вела до гарнізону. Він почув чвал вершника, що їхав звідти, і подумав, що капітан Рамон послав людину з наказом повернути сержанта Гонзалеса і його солдатів і направити їх новими слідами.

Сеньйор Зорро знав, які справи в гарнізоні, знав точно, скільки там було солдатів, знав, що четверо були хворі на лихоманку, і там зараз залишилася тільки одна здорова людина. Він знову засміявся і пустив коня повільним кроком вгору схилом гори, щоб не робити галасу. За гарнізонним будинком він спішився, залишивши поводи на землі, бо знав, що кінь не рушить із місця. Потім він прокрався крізь пітьму до стіни, обережно обійшов будинок навкруги, доки не підійшов до вікна. Тут він виліз на купу цеглин і заглянув усередину.

Це був кабінет капітана Рамона. Зорро побачив, що комендант сидить за столом і читає листа, якого, очевидно, тільки-но написав. Капітан Рамон розмовляв сам із собою, як це часто роблять злі люди.

— Це навчить її не знущатися з офіцера армії його превосходительства. Коли її батько буде у в’язниці, обвинувачений у державній зраді, а його маєтки будуть відібрані, тоді, може, вона слухатиме, про що я буду говорити, — говорив він.

Сеньйорові Зорро було не важко розрізнити слова. Він відразу зрозумів, що капітан Рамон задумав помсту, що він мав намір заподіяти зло родині Пулідо. Обличчя сеньйора Зорро під маскою потемніло від люті.

Він зліз з купи цеглин і крадькома, уздовж стіни, підійшов до рогу будинку. Збоку парадних дверей горів смолоскип, і кремезний солдат, залишений у гарнізоні, ходив назад і вперед перед дверима, з пістолетом за поясом і зі шпагою. Сеньйор Зорро помітив довжину його кроків. Він точно розрахував відстань, і саме коли вартовий повернувся спиною, продовжуючи марширувати, розбійник стрибнув на нього.

Руки стисли горло солдата, а коліна вдарили його в спину. Вони відразу опинилися на землі, і захоплений зненацька вартовий неабиякими зусиллями намагався вивільнитись. Але сеньйор Зорро, знаючи, що найменший шум означав би для нього загибель, важким руків’ям пістолета вдарив солдата в скроню і змусив замовкнути.

Він відтягнув у тінь вартового, що знепритомнів, зав’язав йому рота смугою, відірваною від краю плаща, а іншими смугами зв’язав руки і ноги. Потім прикрив його своїм плащем, подивився на пістолет, прислухався, щоб упевнитися, що недовга боротьба із солдатом не привернула нічиєї уваги всередині будинку, і прослизнув у двері.

За одну мить Зорро був усередині. Перед ним була велика, кімната з твердою земляною підлогою. Тут знаходилося кілька довгих столів і лав, винні кухлі, збруї, сідла і вуздечки. Сеньйор Зорро кинув на все швидкий погляд, щоб переконатися, що тут нікого не було, і пішов швидко, майже беззвучно до дверей, що вели до приміщення коменданта. Він сміливо розчинив двері. Капітан Рамон сидів спиною до дверей. Він круто повернувся на стільці, готовий вибухнути лайкою, бо подумав, що це один з його солдатів увійшов, не постукавши, і тому приготувався його вилаяти.

— Жодного звуку, сеньйоре, — застеріг розбійник. — Ви вмрете, якщо хоч найменше зітхання зірветься з ваших вуст!

Не спускаючи очей з коменданта, він зачинив за собою двері і ввійшов до кімнати. Рухався беззвучно, тримаючи перед собою заряджений пістолет. Капітан Рамон опустив руки на стіл, його обличчя зблідло.

— Цей візит необхідний, — сказав сеньйор Зорро. — Я зробив його не заради ваших прекрасних очей.

— Навіщо ви тут? — запитав капітан, зневажаючи наказом не видавати жодного звуку, але все ж таки пошепки.

— Я випадково заглянув у вікно, сеньйоре. Я побачив послання на столі перед вами і почув, як ви говорили. Кепська річ, коли говорять самі із собою. Якби ви зберігали мовчання, то ішов би далі в своїх справах. А так…

— Ну то що ж, сеньйоре? — запитав капітан майже з колишньою зарозумілістю, повертаючись до розбійника.

— Я вирішив прочитати цього листа у вашій присутності.

— Хіба мої службові справи так сильно цікавлять вас?

— Що стосується цього, не будемо нічого говорити, сеньйоре. Будьте люб’язні, заберіть руки зі столу, але не намагайтеся вийняти ваш пістолет, якщо не хочете вмерти негайно. Мене б не засмутило, що я послав вашу душу на той світ.