Дж. Мак-Келлей - Знак Зорро

— Сеньйоре! — пронизливо скрикнула вона.

Це було нестерпно. Вона була сама, не було нікого поблизу, хто б помстився за таку образу. Кров її кипіла, і вона вирішила помститися сама.

Подібно до блискавки піднялася її рука і з тріском ударила капітана Рамона по обличчі. Потім вона відскочила, але він схопив її за руку і притяг до себе.

— Ви повинні заплатити поцілунком за це! — сказав він. — Таку маленьку жінку можна схопити однією рукою, слава святим!

Вона опиралася, дряпаючи і б’ючи його в груди, бо не могла дістати до його обличчя, але він тільки глузував з неї і стискав усе міцніше, доки, нарешті, вона майже знесиліла. Тоді капітан відкинув назад її голову і заглянув у очі.

— Один поцілунок на сплату, сеньйорито! — сказав він. — Буде великою втіхою приручити таке дике створіння.

Вона знову спробувала опиратись, але не могла. Дівчина молила святих про допомогу, а капітан усе голосніше сміявся, нахилив голову, і його губи наблизилися до її губів.

Але йому не довелося поцілувати її. Вона з подвоєною силою намагалася вирватися від нього, і він був змушений напружити руку і притягти сеньйориту до себе. У цей час з кутка кімнати пролунав грізний голос:

— Зачекайте, сеньйоре!

Капітан Рамон випустив дівчину і повернувся на підборах. Він прищулив очі, щоб роздивитися прибульця в темному кутку. У сеньйорити Лоліти вирвався радісний крик.

Не звертаючи уваги на присутність дами, капітан Рамон голосно вилаявся, тому що перед ним стояв сеньйор Зорро.

Він не намагався довідатися, яким чином розбійник увійшов до будинку. Він не замислювався над цим. Він усвідомлював, що був без шпаги і що через поранене плече все одно не міг би скористатися нею, якби навіть і мав її. Сеньйор Зорро підходив до нього все ближче.

— Я можу бути поза законом, але я поважаю жінок! — вимовив “Прокляття Капістрано”. — А ви, офіцер армії, не розумієте цього, як видно. Що ви робите тут, капітане Рамоне?

— А ви що тут робите?

— Я чув лемент леді, що надає кабальєро права увійти будь-куди, сеньйоре. Мені здається, що ви порушили всі правила пристойності.

— Може, леді також порушила їх?

— Сеньйоре! — загримав розбійник. — Ще одна подібна думка, і я укладу вас на місці, хоча ви і поранені! Як мені провчити вас?

— Дворецький! Люди! — закричав раптом капітан. — Тут сеньйор Зорро! Ви одержите винагороду, якщо схопите його!

Людина в масці засміялася.

— Мало користі принесе вам заклик по допомогу, — сказав він, — краще помоліться.

— Ви вважаєте за добре погрожувати пораненій людині.

— Ви заслуговуєте смерті, сеньйоре, але я думаю, що повинен дозволити вам уникнути її. Ви станете на коліна і попросите вибачення в сеньйорити. А потім залишите цей будинок, вислизнете звідси подібно до негідника, ким ви і є насправді, і мовчатимете про те, що сталося тут. Якщо ви цього не зробите, я обіцяю знову забруднити мою шпагу вашою кров’ю.

— Ха!

— На коліна, сеньйоре, і негайно! — наказав Зорро. — У мене немає часу чекати.

— Я офіцер!

— На коліна! — скомандував знову сеньйор Зорро страшним голосом.

Він ступнув уперед, схопив капітана Рамона за здорове плече і жбурнув на підлогу.

— Негайно, боягузе, скажіть сеньйориті, що ви просите в неї вибачення, якого вона, звичайно, не дасть вам, тому що ви не варті його, і що ви ніколи більше не потурбуєте її. Скажіть це або, клянуся святими, ви вимовите своє останнє слово!

Капітан Рамон виконав усе. Тоді сеньйор Зорро взяв його за барки, підняв, допхав до дверей і викинув на вулицю в темряву. Якби не м’які чоботи, то капітан Рамон постраждав би ще сильніше й щодо болю й щодо тілесних ушкоджень.

Сеньйор Зорро саме зачинив двері, коли дворецький вбіг до кімнати і побачив людину в масці.

— Сеньйорито, я сподіваюся, що був вам корисний, — сказав розбійник. — Цей негідник не буде більше тривожити вас, інакше він знову відчує вістря моєї шпаги.

— О, я дякую вам, сеньйоре, дякую вам! — вигукнула вона. — Я розповім батькові про ваш прекрасний вчинок. Дворецький, подайте вина!

Дворецькому залишалося тільки підкоритися наказові, і він поспішив з кімнати, дивуючись.

Сеньйорита Лоліта підійшла до сеньйора Зорро.

— Сеньйоре, — прошепотіла вона, — ви врятували мене від образи. Ви врятували мене від опоганення, що завдали б мені губи цієї людини. Сеньйоре, хоч ви вважатимете мене нескромною, але я з власної волі пропоную вам той поцілунок, що він хотів узяти силою.

Вона підвела обличчя і закрила очі.