Дж. Мак-Келлей - Знак Зорро

— Я приб’ю шкіру цього молодця до дверей гарнізонного приміщення, друже мій, — сказав він товстому хазяїнові. — Потім я одержу від губернатора винагороду і заплачу гроші, що я винний тобі.

— Молю святих, щоб це здійснилося, — сказав хазяїн.

— Що здійснилося, дурень? Що я заплачу тобі свій борг? Чи не боїшся ти втратити кілька монет?

— Я хочу сказати, молюся, щоб вам пощастило спіймати розбійника, — повторив хазяїн неправду, не запинаючись.

Капітан Рамон не вийшов, щоб бути присутнім при від’їзді загону, тому що в нього була лихоманка через рану, але народ із села юрмився навколо сержанта Гонзалеса і його людей, ставлячи безліч питань. Сержант побачив, що є центром загальної уваги.

— “Прокляття Капістрано” незабаром перестане існувати! — голосно вихвалявся він. — Педро Гонзалес переслідуватиме його. Ха! Коли я залишусь віч-на-віч з цим молодцем…

Цієї миті парадні двері будинку дона Дієго Вега відчинилися, і з’явився сам дон Дієго. Городяни дуже здивувалися, бо було ще рано-ранесенько. Сержант Гонзалес упустив вузлик, що тримав у руках, підбоченився і подивився на свого друга з особливим інтересом.

— Ви не були у ліжку? — запитав він.

— Ні, був, — заявив дон Дієго.

— І вже так рано встали? Тут є якась диявольська таємниця, що має бути розкрита.

— Ви досить шуміли, щоб збудити навіть мертвих, — сказав дон Дієго.

— Нічого не можна було вдіяти, кабальєро, бо це все за наказом.

— Хіба не можна було зробити всі приготування в приміщенні, гарнізону, а не на площі, чи ви думаєте, що там було б недостатньо людей, які б побачили всю вашу велич?

— Тепер, клянуся…

— Не говори цього! — наказав дон Дієго. — Насправді я встав так рано тому, що мушу поїхати до моєї гасієнди, а це подорож у кілька миль, щоб оглянути свої череди і табуни. Не будьте ніколи багатою людиною, тому що це багато чого вимагає від людини.

— Щось говорить мені, що я ніколи не страждатиму з цього приводу, — сказав сержант, сміючись. — Ви поїдете з ескортом, мій друже?

— Парочка тубільців — от і все.

— Якщо ви зустрінетеся з цим сеньйором Зорро, він напевно схопить вас, заради добрячого викупу.

— Хіба є припущення, що він знаходиться між цим місцем і мою гасієндою?

— Недавно прибув тубілець зі звісткою, що його бачили на дорозі до Пала і Сан-Луїс Рей. Ми в цьому напрямку й поїдемо. А оскільки ваша гасієнда в протилежному боці, то, звичайно, ви тепер не зустрінете цього негідника.

— Я почуваю деяке полегшення, чуючи це. Отже, ви їдете в напрямку до Пала, сержанте?

— Так. Ми постараємося напасти на його слід якомога швидше, і як тільки це зробимо, схопимо цю лисицю. Поки ж постараємося знайти її лігвище. Ми вирушаємо негайно ж.

— Я— чекатиму звісток з нетерпінням, — сказав дон Дієго. — Бажаю успіху.

Гонзалес і його люди скочили на коней, сержант скомандував, і вони пустилися чвалом площею, здіймаючи великі хмари куряви і направляючись до шосе, що вело до Пала і Сан-Луїс Рей. Дон Дієго дивився їм услід доти, доки не стало видно нічого, крім маленької хмарки куряви вдалині. Тоді він сів верхи і подався в напрямку до Сан-Габріель, а двоє слуг-тубільців на мулах поїхали за ним.

Але перш ніж від’їхати, дон Дієго написав записку і надіслав її з тубільцем у гасієнду Пулідо. Вона була адресована дону Карлосу і повідомляла таке:

“ Солдати відправилися сьогодні вранці переслідувати сеньйора Зорро; було повідомлення, що цей розбійник очолює цілу банду негідників і може бути бій. Не можна пророчити, мій друже, що станеться. Я не люблю, щоб хто-небудь з тих, ким я цікавлюся, наражалися на небезпеку, — маю на увазі вашу дочку, а також донью Каталіну і вас. Тим паче, що цей бандит бачив вашу дочку учора ввечері і, звичайно, мусив оцінити її красу і, можливо, шукатиме можливості побачити її знову. Я прошу вас приїхати негайно ж до мене в Реіна де Лос-Анджелес і почувати себе там, як удома, доки усе не влаштується. Я їду сьогодні вранці до своєї гасієнди, але я віддав наказ, тому ви можете вимагати усього, що побажаєте. Сподіваюся побачити вас по поверненню за два або три дні.

Дієго ”

Дон Карлос голосно прочитав це послання своїй дружині і дочці, а потім подивився на них, щоб побачити, яке воно справило на них враження. Сам він, старий боєць, глузував з небезпеки, але не хотів наражати на небезпеку жінок.

— Ну, що ви думаєте? — запитав він.

— Уже минуло багато часу відтоді, як ми були в селі, — сказала донья Каталіна. — У мене залишилося кілька подруг серед дам. Я думаю, що це буде чудово.