Дж. Мак-Келлей - Знак Зорро

— Тоді я можу спробувати? — запитав капітан.

— Дозволяю вам це, сеньйоре. Звичайно, дон Дієго дуже багатий, але ви маєте мужність і рішучість у діях, а дон Дієго — він… Він скоріше…

— Я цілком розумію, сеньйоре, — сміючись, сказав капітан. — Не можна без зауваг сказати, що він хоробрий і блискучий кабальєро. Якщо тільки ваша дочка не віддає перевагу багатству перед справжнім…

— Моя дочка слухатиме голос свого серця, сеньйоре! — гордо сказав дон Карлос.

— Отже, питання полягає у тому: дон Дієго Вега або я?

— Доти, доки ви триматиметеся осторонь, сеньйоре, я не хочу, щоб відбулося що-небудь, що могло б викликати ворожість між родиною Вега і моєю.

— Я пильнуватиму ваших інтересів, доне Карлосе, — заявив капітан Рамон.

У той час, як дон Дієго розмовляв з нею, сеньйорита Лоліта стежила за батьком і капітаном Рамоном і здогадувалася, про що йшлося. Їй лестило, звичайно, що такий блискучий офіцер потрапить у список претендентів на її руку, але все-таки вона не схвилювалася, коли вперше заглянула йому в очі. Тим часом сеньйор Зорро хвилював її до кінчиків тендітних пальців і тільки тому, що, розмовляючи з нею, торкнувся долоні. Якби тільки дон Дієго був більше схожий на розбійника, якби з’явилася людина, що з’єднала б багатство Вега з характером, хоробрістю і жвавістю негідника Зорро!

Надворі почулась метушня, і до кімнати ввійшли солдати на чолі із сержантом Гонзалесом. Вони віддали честь капітанові, а кремезний сержант із подивом глянув на його поранене плече.

— Негідник утік від нас, — доповів Гонзалес. — Ми йшли за ним на відстані трьох миль або щось близько до цього, у той час, як він пробирався в гори, отут ми і накрили його.

— Ну? — запитав Рамон.

— У нього є спільники.

— Хто ж це?

— Цілих десять людей очікували на нього там, капітане. Вони накинулися на нас, перш ніж ми помітили їхню присутність. Ми билися з ними, і трьох з них поранили, але вони втекли і забрали із собою своїх товаришів. Ми, звичайно, не очікували на таку банду й таким чином потрапили до них у засідку.

— Отже, ми маємо справу з цілою бандою! — вигукнув капітан Рамон. — Сержанте, ви візьмете вранці кілька десятків людей, поведете їх слідами цього сеньйора Зорро і не зупинитеся доти, доки не схопите його або не вб’єте. Я додам чверть своєї платні до винагороди, обіцяної його превосходительством губернатором, якщо ви успішно виконаєте це.

— Ха! Я саме цього й хотів! — вигукнув сержант Гонзалес. — Тепер ми впораємося з цим пронозою за дві секунди. Я покажу вам колір його крові!

— Це буде справедливо, тому що він бачив колір крові капітана, — сказав дон Дієго.

— Що ви говорите, доне Дієго, друже мій? Капітане, ви схрестили шпагу з негідником?

— Так, — відповів капітан. — Ви переслідували лише коня, сержанте. Молодець був тут і вийшов до мене. Так що ви зустріли, напевно, кого-небудь іншого в горах. Цей сеньйор Зорро вчинив зі мною так само, як і з вами в таверні: в нього був пістолет, на той випадок, якщо я виявлюся занадто вправним фехтувальником.

Капітан і сержант подивилися один одному просто в очі, дивуючись, якого ступеня брехні дійшов кожний з них. Дон Дієго попирхував, намагаючись потиснути руку сеньйориті Лоліті, що йому не вдавалося.

— Це все може бути змите тільки кров’ю! — оголосив Гонзалес. — Я переслідуватиму негідника, доки він не здобуду перемогу. Чи даєте ви мені дозвіл викликати людей?

— Ви можете взяти будь-якого солдата в гарнізоні.

— Сержанте Гонзалес, я хотів би відправитися з вами, — квапливо вимовив дон Дієго.

— Святі! Та це вб’є вас, кабальєро! День і ніч у сідлі, в куряву і спеку, та ще й за можливості битви!

— Можливо, справді, мені краще залишитися в селі, — погодився дон Дієго. — Але Зорро стурбував цю родину, а я її вірний друг. Принаймні ви будете мене інформувати про все. Ви розповісте мені, як він утік, якщо він викрутиться від вас. Я хочу принаймні знати, як ви переслідуватимете його і як поїдете, щоб хоч подумки бути з вами.

— Звичайно, кабальєро, звичайно, — відповів сержант Гонзалес. — Я надам вам можливість глянути в мертве обличчя негідника. Клянуся!

— Це жахлива клятва, сержанте! Припустімо, що це станеться?

— Я хочу сказати — якщо я уб’ю негідника, кабальєро. Пане капітан, чи повернетеся ви сьогодні вночі до гарнізону?

— Так, — відповів Рамон. — Незважаючи на рану, я зможу їхати верхи.

Говорячи це, він глянув на дона Дієго, і на губах його заграла усмішка.