Дж. Мак-Келлей - Знак Зорро

— Я теж повернуся до Реіна де Лос-Анджелес, — сказав дон Дієго. — Якщо дон Карлос буде такий люб’язний дати мені свій екіпаж. Я можу прив’язати мого коня за ним. Проїхати таку відстань верхи того ж дня було б смертю для мене.

Гонзалес розсміявся і вийшов із будинку. Капітан Рамон висловив свою повагу дамам, і, гнівно подивившись на дона Дієго, пішов за сержантом. Кабальєро знову глянув на сеньйориту Лоліту, в той час як її батьки проводжали капітана до дверей.

— Ви подумаєте про нашу справу? — запитав він. — Мій батько знову запитає мене за кілька днів; я уникну догани, якщо зможу сказати йому, що все влаштовано. Якщо ви вирішите одружитися зі мною, то скажіть вашому батькові, щоб він надіслав мені звістку. Тоді я дам лад будинку до весілля.

— Я подумаю про це, — сказала дівчина.

— Ми могли б повінчатися в місії Сан-Габріель, тільки нам довелося б зробити для цього жахливу подорож. Брат Філіп з місії був з дитинства моїм другом, і я хочу, щоб він обвінчав нас, якщо тільки у вас немає іншого бажання. Але він може приїхати в Реіна де Лос-Анджелес і провести церемонію вінчання в маленькій церкві на площі.

— Я подумаю про це, — повторила дівчина.

— За кілька днів, може бути, я знову приїду, щоб побачити вас, якщо тільки переживу цю ніч. Добраніч, сеньйорито. Я припускаю, що можу поцілувати вашу руку.

— Не утруднюйтеся, будь ласка, — відповіла сеньйорита Лоліта. — Це може стомити вас.

— А!.. Дякую вам! Я бачу, ви турботлива. Буду щасливий мати таку турботливу дружину.

Дон Дієго пішов до дверей. Сеньйорита Лоліта побігла до своєї кімнати і почала рвати на собі волосся. Вона була занадто розгнівана, занадто розлючена, щоб плакати. Поцілувати її руку? Ну треба ж! Сеньйор Зорро не запитував — він зробив це. Сеньйор Зорро не злякався смерті, щоб відвідати її. Сеньйор Зорро сміявся, коли бився, а потім спритно втік. Ах, якби тільки дон Дієго Вега був хоча б наполовину такою людиною, якою здавався розбійник! Вона чула, як поскакали солдати, а через якийсь час почула, як від’їжджав дон Дієго в екіпажі батька. І тоді вона знову вийшла до великої кімнати до батьків.

— Тату, я не можу взяти шлюб із доном Дієго Вега, — сказала вона.

— Але яка причина твого рішення, доню моя?

— Навряд чи я можу сказати що-небудь певне, але він не та людина, з якою б я хотіла одружитися. Він позбавлений життя; життя з ним буде суцільною мукою.

— Капітан Рамон також просив дозволу упадати за тобою, — сказала донья Каталіна.

— І він майже такий же негодящий для мене. Мені не подобається його погляд, — заперечила дівчина.

— Ти надто розбірлива, — сказав дон Карлос. — Якщо нас переслідуватимуть ще рік, ми станемо жебраками. Краща партія в країні дістається тобі, і ти хочеш відхилити цю пропозицію. Ти не хочеш також і офіцера зі становищем, тому що тобі не подобається його погляд. Подумай про це, дівчинко. Шлюб з доном Дієго Вега дуже бажаний. Можливо, коли ти краще знатимеш його, він більше подобатиметься тобі. Він може пробудитися. Мені здалося, що я бачив іскру сьогодні ввечері. Він ревнує тебе до капітана. Якщо ти можеш збудити в ньому ревнощі…

Сеньйорита Лоліта розридалася, але незабаром заспокоїлася і витерла очі.

— Я… я зроблю все можливе, щоб полюбити його. Але ще не можу зважитися сказати, що буду його дружиною.

Вона поспішила до своєї кімнати і покликала тубілку, яка прислужувала їй. Незабаром будинок занурився в темряву, і все довкола нього також, за винятком вогнів у хатинах, де тубільці розповідали один одному страшні історії про нічні події, причому кожний намагався якнайбільше прибрехати. Легке хропіння почулося зі спальні дона Карлоса і його дружини.

Але сеньйорита Лоліта не спала. Підтримуючи рукою голову, вона дивилася з вікна на далекі вогні. Думками її оволодів сеньйор Зорро. Вона згадувала грацію його уклону, мелодичний звук низького голосу, дотик губів до своєї долоні.

— О, якби він не був негідником! — зітхнула вона. — Як жінка могла б любити таку людину!

Наступного ранку, ледь розвиднілося, на площі Реіна де Лос-Анджелес почалося велике сум’яття. Сержант Педро Гонзалес із двадцятьма кавалеристами, майже з усіма, що були в місцевому гарнізоні, готувався до погоні за сеньйором Зорро.

Голос кремезного сержанта перекривав гомін; солдати лагодили сідла, оглядали вуздечки, пляшки для води і невеликий запас провізії. Сержант Гонзалес наказав, щоб загін відправився без нічого й жив би за кошт місцевих жителів. Він поставився серйозно до наказів капітана, відправляючись за сеньйором Зорро: збирався не повертатися доти, доки не схопить його, — або вмерти в спробі домогтися цього.