Анрі Шарр'єр - Метелик

— Гроші?

— Рибалці я заплачу сім тисяч песо наперед. Що ж до твоїх двадцяти тисяч, то кожну банкноту я розріжу навпіл і одні половинки дам тобі до втечі, а другі сюди принесе потім один із французів, який залишається. Я скажу тобі, котрий саме.

— Ти мені не довіряєш? Погано.

— Ні, річ не в тому, що я тобі не довіряю. Але якщо ти не зумієш зробити замикання, то я не зможу втекти і, певна річ, не заплачу тобі.

— Гаразд.

Усе готово. Через коменданта я вже передав рибалці сім тисяч песо. П’ятий день нас охороняє тільки один вартовий. Сторожову будку поставлено, і ми чекаємо дощу. А його нема. Один із прутів у гратах ми перепиляли пилками, що їх приніс нам комендант. Місце надрізу добре замазано й прикрито кліткою з папугою, який навчився казати по— французькому «лайно». Ми сидимо як на голках. Комендант одержав перші половинки банкнот. Чекаємо щоночі. А дощу нема. За годину по тому, як почнеться дощ, комендант повинен зробити замикання. Та все марно, о цій порі року дощі не йдуть. Це просто жахливо! Найменша хмарка, яку ми бачимо крізь грати на небі, вселяє в нас надію. Але даремно. Так можна збожеволіти. Ось уже шістнадцять днів ми зі щемом у серці чекаємо втечі й шістнадцять ночей не спимо. Якось у неділю вранці комендант сам розшукує мене на подвір’ї і веде до свого кабінету. Тут він повертає мені пачку половинок банкнот і три тисячі песо цілими асигнаціями.

— Що сталося?

— Французе, друже мій, у тебе лишилася тільки одна ніч. Завтра о шостій ранку вас повезуть до Барранкільї. Рибалка повернув лише три тисячі песо, решту він потратив. Якщо Бог пошле сьогодні вночі дощ, рибалка ждатиме тебе, і ти віддаси йому гроші біля човна. Я вірю тобі й знаю, що мені нема чого боятися.

Але дощ так і не пішов.

О шостій ранку вісім солдатів і двоє капралів на чолі з лейтенантом надягають нам наручники й везуть у військовому ваговозі до Барранкільї. За три з половиною години ми долаємо сто вісімдесят кілометрів. О десятій ранку ми вже у в’язниці «Вісімдесята» на вулиці Медельїна. Стільки зусиль доклали ми, щоб уникнути Барранкільї, і все ж таки нас перевезли! Це чимале місто. Найголовніший колумбійський порт на Атлантичному узбережжі, хоч і лежить далеко в гирлі річки Магдалени. Що ж до в’язниці, то вона досить велика: чотириста в’язнів і близько сотні охоронців. В’язниця обнесена муром заввишки понад шість метрів.

Нас зустрічає все начальство на чолі з директором, доном Грегоріо. У в’язниці аж чотири подвір’я. Два з одного боку довжелезної каплиці, в якій відбувається служба Божа і яка заразом править за приймальню, і два — з іншого. Нас ведуть на подвір'я для найнебезпечніших в'язнів. Під час обшуку в мене знаходять двадцять три тисячі песо й дві невеличкі стріли. Я вважаю своїм обов'язком попередити директора, що стріли отруєні, отож особливої довіри ми в нього не викликаємо.

— Ці французи навіть мають отруєні стріли!

У «Вісімдесятій» нам загрожує величезна небезпека. Саме тут нас мають передати французьким властям. Так, у Барранкільї вирішиться наша доля. Треба будь-що звідси втекти! Я повинен поставити на карту все.

Наша камера стоїть посеред подвір’я. Власне, це не камера, а клітка з товстелезних залізних грат, накритих дахом; у одному з кутків — клозет і умивальник. Решта в'язнів — їх тут добра сотня — розподілені по камерах, що являють собою своєрідні загратовані нори в чотирьох мурах цього подвір’я, розміром двадцять метрів на сорок. Над кожними гратами нависає бляшаний дашок, що захищає камеру від дощу. Тільки ми, шестеро французів, у цій клітці день і ніч на очах у всіх в’язнів та охорони. З шостої ранку до шостої вечора ми на подвір’ї. Виходимо з камери й заходимо до неї, коли схочемо. На подвір’ї можна розмовляти, прогулюватись і навіть їсти.

Через два дні після нашого приїзду нас усіх шістьох кличуть до каплиці, де вже чекають директор в’язниці, кілька поліцейських і сім-вісім фотокореспондентів.

— Ви втекли з французької каторги у Гвіані?

— Ми ніколи цього не заперечували.

— За які злочини кожного з вас так суворо покарали?

— Це не має тут значення. Важливо те, що на колумбійській землі ми не вчинили ніякого правопорушення, а ви не тільки не даєте нам почати нове життя, але й виступаєте в ролі людоловів, жандармів французького уряду.

— Колумбія вважає, що ви не маєте права жити на її території.

— Але ж ні я, ні двоє моїх товаришів і не збиралися жити у вашій країні. Нас трьох заарештували у відкритому морі, а не під час висадки на вашу землю. Навпаки, ми робили все можливе, щоб бути від неї якомога далі.