Анрі Шарр'єр - Метелик

— Ні, ти повернеш мені всі до одної монети, а я дам тобі не по сто, а по двісті песо з кожної. Те, що ти зробив для мене, варте таких грошей.

— Ти надто хитрий, французе. Я бідний колумбійський офіцер, дуже довірливий і трохи дурний. А ти розумний і, як я вже сказав, надто хитрий.

— Гаразд, тоді що ти пропонуєш?

— Завтра я покличу сюди, до свого кабінету, покупця. Він подивиться на монети, назве свою ціну, і половина грошей — тобі, а половина — мені. Або так, або ніяк. Я відішлю тебе з монетами до Барранкільї або залишу їх для розслідування.

— Ні, ось моя остання пропозиція: покупець приходить сюди, дивиться на монети, і всі гроші, які він дасть понад триста п’ятдесят песо за кожну монету, твої.

— Гаразд, згода. Але куди ти подінеш таку велику суму?

— Коли покупець принесе гроші, ти викличеш бельгійського консула. Я їх передам консулові, щоб він найняв адвоката.

— Ні, я не хочу мати свідка.

— Ти нічим не ризикуєш, я дам тобі розписку, що ти повернув мені всі тридцять шість монет. Згоджуйся, і якщо ти добре поведешся зі мною, я запропоную тобі ще дещо.

— Що саме?

— Повір мені на слово. Те, що я тобі запропоную, не гірше за сьогоднішню нашу угоду. Тоді ти отримаєш половину моїх грошей.

— Що ти маєш на думці? Ну, кажи.

— Поквапся зробити все завтра. А о п'ятій вечора, коли мої гроші будуть у консула, я запропоную тобі ще одну угоду.

Розмова триває довго. Коли я, задоволений, виходжу нарешті на подвір’я, мої друзі вже сидять у камері.

— Що в тебе сталося?

Я розповідаю їм про свою розмову з комендантом. Незважаючи на наше становище, ми регочемо до упаду.

— Ну й хитрий ти лис! Швидко з ним упорався. Гадаєш, він додержить слова?

— Ставлю сто песо проти двохсот, що він у моїх руках. Хто грає?

— Ні, я теж гадаю, що він додержить слова.

Цілу ніч я розмірковую. Першу справу зроблено. Другу (він буде дуже радий піти забрати перли) теж зроблено. Залишається третя. Третя зводиться до того, що я запропоную йому все, що повернеться до мене, аби тільки він дав мені змогу добути човна в порту. Цього човна я можу купити на гроші, які маю у своїй капсулі. Тож побачимо, чи він відмовить мені. Зрештою, чим я ризикую? Після двох перших справ він навіть не може мене покарати. Побачимо. Не діли шкуру невбитого ведмедя. Можеш зачекати, коли нас доставлять до Барранкільї. Але навіщо? У значущішому місті значущіша в'язниця, тож її краще охороняють, і в неї мури вищі. Я повинен повернутися до Лалі та Зораїми: втікаю звідси якомога швидше, перечікую там кілька років, потім іду в гори до племені, яке має худобу, й налагоджую зв'язки з венесуельцями. Отже, ця втеча має будь-що увінчатися успіхом. Цілу ніч я обмірковую, що маю зробити, аби добре залагодити третю справу.

Наступного дня о дев’ятій ранку мене кличуть до кабінету коменданта на побачення з якимось паном. Коли я входжу, охоронець залишається за дверима, і я опиняюсь перед чоловіком у світло-сірому костюмі й при сірій краватці: йому вже під шістдесят. На столі лежить сірий фетровий капелюх, схожий на ковбойський. З краватки, наче з футлярчика, виглядає сріблясто-голуба перлина. Цьому сухорлявому чоловікові вишуканості не бракує.

— Добрий день, пане, — вітається він.

— Ви говорите по-французькому?

— Так, пане, я за походженням ліванець. Я дізнався, що ви маєте золоті стопесові монети. Вони мене зацікавили. Хочете, я заплачу вам по п’ятсот песо за кожну?

— Ні, по шістсот п’ятдесят.

— Пане, ви погано поінформовані. Одна така монета коштує щонайбільше п’ятсот п’ятдесят песо.

— Гаразд, оскільки ви забираєте всі монети, я вам продам їх по шістсот песо.

— Ні, по п’ятсот п’ятдесят.

Зрештою ми сходимося на п’ятсот вісімдесят песо. Угоду укладено.

— Que ha dicho Usted? [18] Що ви сказали? (Ісп.)

— Угоду укладено, коменданте. Ми домовилися про ціну: п’ятсот вісімдесят песо за монету. Він купить їх у мене пополудні.

Покупець виходить. Комендант підводиться й каже:

— Дуже добре. То скільки дістанеться мені?

— По двісті п’ятдесят песо з кожної монети. Бачите, я даю вам у два з половиною рази більше, ніж ви хотіли. А хотіли ви по сто песо.

Комендант усміхається й питає:

— А яка друга справа?

— Хай спершу прийде консул і забере гроші. Коли він піде, я скажу вам про другу справу.

— Невже таки буде ще одна справа?

— Даю слово честі.

— Гаразд, хай так.

О другій годині приходять консул і покупець. Ліванець платить мені двадцять тисяч вісімсот вісімдесят песо. Дванадцять тисяч шістсот песо я передаю консулові, а вісім тисяч двісті вісімдесят — комендантові. Потім пишу розписку комендантові про те, що він повернув мені тридцять шість золотих стопесових монет. Ми з комендантом залишаємося самі. Я розповідаю йому про свою пригоду з ігуменею.