Лия Щеглова
Мрія метелика
© Лія Щеглова, 2019
© Depositphotos.com / choreograph, jeneva86, thawats, sun_tiger, обкладинка, 2019
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2019
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2019
* * *
Моєму чоловікові – людині, яка розуміє мене лише з погляду, яка надихає, допомагає, підтримує
Мені від тебе добре робиться.
Чарльз Буковскі. Жінки1
– Не підходь, бо вб’ю! Та я серйозно кажу тобі!
Волосся Катерини розкуйовджене, щоки розпашілися. Зазвичай бліда, зараз вона скидалася на героїню картин Гапчинської. Закутана в плед, лежить на дивані, кухоль – саме так: не бокал, а величезний кухоль із глінтвейном у руках. Сама ледве говорить, бо застуджене горло, а туди ж – повчати.
– Та ну тебе! – відмахуюсь я.
Насправді вже трохи дратують ті розмови, що я сама в усьому винна. Але подруга наполягає й ділиться враженнями. Мовляв, побачила вона мене на днях у мить, коли я не знала, що вона поруч. І здивувалася моєму погляду.
– Гострий, колючий, зверхній. Зрозуміло, що так жоден не наважиться підійти до тебе, не те що знайомитися стане!
Мені вже не раз казали, що погляд у мене важкий. Що людині, яка мене не знає, певно, страшно до мене підійти. Може, вони й мають слушність. Складно сказати, що саме так уплинуло. Я далека від того, щоб ненавидіти людей, аж ніяк! Просто в більшості своїй люди мені нецікаві, здаються нудними. Вони ж не читають книжок! Вершина інтелектуального розвитку – інтернет, канали новин сумнівної якості. І то читають лише заголовки! У кращому випадку! Про що з ними можна розмовляти?
Сиділи ми в Каті вдома. Дізнавшись, що вона захворіла, я прийшла її підтримати. Принесла набір для глінтвейну, організувала все. Тож тепер на всю квартиру пахло яблуками та корицею.
– Просто чоловіче поріддя вимирає! – кажу вголос про те, що давно крутиться в думках.
Роблю наступний ковток. Для Каті я поклала туди добрячу порцію меду, тож мені було занадто солодко. Але їй зараз саме таке потрібно. Схоже, гаряче та солодке вино й на мене подіяло швидше за звичайне, та й випила я тоді чимало. Утім, радше просто наболіло й хотілось виговоритися.
– Вони бояться підійти до дівчини, не кажучи вже про «заговорити»! Їм легше фліртувати в інтернеті, западати на форумах. Ліньки відірвати дупу від стільця й вийти на вулицю. Ховаються за фото накачаних мачо, які знайшли в тому ж інеті, або просто за аватарками. Так легше. Не треба докладати жодних зусиль. Погляду вони лякаються! А ти підійди та дізнайся, що там, за тим поглядом?! А там дівчина, яка кохатиме лише тебе, тож ти мусиш (так, саме мусиш!) відповідати її уявленням про те, яким повинен бути справжній чоловік.
«Крижана королева!» – випадково почула про себе від хлопців-однокурсників, а згодом дізналася, що так мене називають усі. Мабуть, саме цим можна було пояснити те, що хлопців у мене досі не було. Сама я не була здатна зробити перший крок, це не входило в систему моїх понять про стосунки. А хлопці не наважувалися знайомитись ближче.
За вікном сипав сніг. Шалений вітер розгойдував телевізійні та інтернетні кабелі, що тяглися з даху до вікон мешканців. Час від часу вони із силою билися об пластиковий відлив. Складалося враження, що у вікно хтось стукає. Я сиділа в кріслі навпроти Каті, спиною до вікна. Попервах навіть оберталася – попри розуміння, що сиджу на дванадцятому поверсі, перевіряла, хто ж там стукає. На столику перед нами стояв запітнілий графин із гарячим глінтвейном, у руках такий самий, як у неї, великий кухоль із гарячим напоєм. Лише каміну з вогнем не вистачало для взірцевого затишку.
– Навіщо тобі той справжній? – раптом запитала мене подруга. – Ти створила для себе ідеал, через це й розчарування! – сьогодні вона весь час намагається мене в чомусь переконати. Неважливо в чому. Сама ж одиначка, тривалих стосунків із жодним хлопцем не мала. Хіба ж не згодна з тим, що більшість із них нікчеми? Так ні! Вона весь час намагається спростувати мої судження.
– Ти забагато від них вимагаєш! Годі чекати на принца! Погодься на звичайного хлопця.
Можливо, у чомусь вона мала рацію. Може, справа зовсім не в інших людях, а в мені. Я справді занадто вимоглива, але ж не лише до інших! До себе найперше! Я таки створила ідеальний для себе образ. І приміряла його на всіх довкола, – а він не підходив. Можливо, мені варто було не гнатися за своїм ідеалом, а обирати серед тих, хто був поруч, робити перший крок, кокетувати з усіма… Та біда в тому, що не потрібен був мені абиякий хлопець.
Читать дальше