Лія Щеглова - Мрія метелика

– Мала, я скучив за тобою, пообідаймо разом?

Серце калатає вже лише від того, що чую його голос, слова стають у горлі каменюкою.

– Я не можу, – ледь виціджую із себе. – У мене зустріч.

Насправді не було якоїсь особливої зустрічі. Просто зазвичай ми втрьох обідаємо: я, Оля, Ваня (він уже тиждень, як вийшов з лікарняного). Та й сама перерва – півгодини. Піти деінде я не встигну. А з ним же не вийде обійтися тільки обідом. Запізнюся – матиму прочухана від начальниці. Нащо воно мені потрібно?

– То відклади! – наполягає він.

Я не стримуюсь. Нервове збудження, у якому перебувала всі ці дні, далося взнаки. Та що він взагалі собі вигадав?

– Слухай, не можна з’являтися отак зненацька, вриватися в моє життя й руйнувати всі плани! А потім ще й висувати якісь безглузді вимоги!

– Жодних вимог, мала! Тільки обід. Утім, не хочеш – не треба! – і кладе слухавку.

Дивуюся тому, що він так легко відмовився, та Ольга вже показує, що варто йти, бо в їдальні буде завелика черга.

Я саме сплачувала за обід, коли до мене підійшла помічниця директора нашої компанії й передала, що на мене чекають у віп-залі.

– Хто? – здивувалась я.

– Антон Максимович, – байдуже пояснює дівчина і йде.

Нічого не розумію. Адже зараз обідня перерва, я маю на неї право! Розгублено дивлюся на колег. Справді дивна ситуація, та все, що роблять вони – це знизують плечима. Беру тацю й рушаю до віп-залу. Чи не зарано мене запрошують їсти туди? Як мені відомо, там збирається лише керівництво. Звідти й назва.

У нас красива їдальня в компанії. Нещодавно тут зробили ремонт: стеля з візерунками, кахлі на стінах, плитка на підлозі, нові меблі, плазма, вишукані портьєри, великі квіти в кутках. Тобто доволі багато й красиво. У мене зазвичай виникало питання: якщо такий зал для звичайних працівників, що ж тоді зроблено у віп-залі?

Навіть гадки не мала, що дізнаюся про це якнайближчим часом.

Насправді виявилося, що нічого особливого тут не було. Такі ж кахлі, така ж плитка. Стеля багатше оздоблена – кількома рівнями, дзеркальна окантовка під нею. Декілька картин на стінах та більш зручні меблі – диван під стінкою, кілька крісел поруч, маленький столик.

У залі лише одна людина – Антон Максимович. Щойно його побачила, відчула себе тут зайвою. Зупинилася, не ступивши й кількох кроків, – раптом його помічниця щось наплутала? Ну от чому було не викликати мене в більш зручній ситуації? Зрештою, я ж просто хочу поїсти!

– Вибачте, Антоне Максимовичу, Таня сказала, що на мене тут чекають.

– Проходьте, сідайте, – вказує мені на стілець навпроти. Часу дарма не витрачає. Відразу починає пояснювати. – У мене з’явився потенційний інвестор під ваш проект. Ви мусите відповісти на всі його запитання й перетворити з потенційного на реального. Він зараз прийде сюди.

Сюди?! Що за дивина? Як я маю в їдальні розповідати про свій проект? У мене ж навіть аркуша паперу й ручки з собою немає! Не кажучи вже про можливість влаштувати презентацію.

– Але… – вказую йому на тарілку.

– Я все розумію, та в нього обмаль часу. Вашому проекту не завадять додаткові гроші, так ми зможемо активізуватися. Зробіть усе можливе, щоб залучити його. То буде перш за все вам на користь. Розумієте?

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.