Лія Щеглова - Мрія метелика

І лише в останню чергу майнуло, що він міг не впоратися зі своїми справами й просто не встиг приїхати.

От чому я така дурна, га? Витратила купу грошей на ідіотську телефонну розмову, так і не дослухавши, що саме він хотів сказати! Раптом він попереджав, що не приїде? Тоді чому не зателефонував зараз?

Просто через те, що не має звички звітувати переді мною. Усе ж просто. Адже хто я для нього? Дівка, з якою бавиться вихідними. Від таких думок ставало ще гірше.

Ну чому б мені не забути цього чоловіка раз і назавжди?

Чому постійно розривають на шматки сумніви та спогади про час, проведений разом?!

Чому саме я мала потрапити в цю пастку?

Зайва рефлексія! Нічого путнього від цих думок однаково не буде! То, може, варто просто не думати про нього? Бо «просто» щось вирішити я не могла.

Не думай! Це ж так просто: не думай! Більшість людей саме так і живе.

Самозабутньо чекаю наступних вихідних. Втішаю себе, що не пропустить, адже на п’ятницю припадає День Незалежності, тож можна зустрітися вже в четвер. Три дні разом! Ще тиждень шаленої роботи, сидіння допізна над першими даними аналітики щодо мого проекту, корегування планів. Потім перевірка від керівництва, узгодження, затвердження, перші результати…

І знову самотні вихідні.

Тим часом я категорично відмовляюся їхати із матір’ю на море! Раптом він зателефонує, а мене не буде в місті? Кінець літа надворі, а я нікуди, крім зустрічей із ним, не виїжджала. Мама телефонує, співчутливо цікавиться, чи буде зустріч. Здається, у душі вона радіє тому, що мої стосунки з цим чоловіком не затягнулися надовго. Вірить, що так навіть краще. Звісно, що не каже того вголос.

– Приїзди сюди, люба! Номер чудовий. Море казкове, тепле-тепле й прозоре! Розвієшся. Зрештою, покажи йому, що не станеш слухняно чекати!

Та я відмовляюся.

Щоб не жаліти себе, відволіктися від сумних думок, починаю генеральне прибирання в квартирі. З миттям вікон, плафонів, верхівок шаф та викиданням старих, нікому не потрібних речей.

Відчуваю, що в кімнаті стає легше дихати, та загалом цього мені замало!

Купую шпалери й заклеюю світлою барвою стіни нашого сумісного коридору. Залучаю до прибирання та косметичного ремонту сусідів. У результаті фарбуємо також підлогу на кухні та у ванній. Білимо стелю на кухні. Миємо запилюжене вікно. Ксанка витягла із засіки старенькі фіранки, чіпляємося до її чоловіка, щоб прикрутив карниз, вішаємо, милуємося затишком, радіємо тому, що отак зненацька дали лад сумісній території.

Це допомагає мені не відчувати себе геть покинутою.

Хоча брешу. Навіть самій собі. Ні від чого це мене не рятує.

На душі суцільний, невиліковний сум, і він ніде не дівається.

Як мені його позбутися? Як?! Чим заповнити душу?

Лягаю в ліжко на бік, згортаюся калачиком. Уявляю, як він лежить за моєю спиною, обіймає, огорнувши теплом своєї сили. Саме так, як він любить, щоб ми засинали. Саме так, як сама обожнюю засинати, коли він поруч.

Господи, я так хочу, щоб він приїхав, просто зараз!

Ще можна дитячий майданчик пофарбувати… Барвисто, щоб малим веселіше було гратися.

Знати б напевне, що він справді не з’явиться. Тоді б я принаймні розуміла, чого прагнути. Забути його. Назавжди. Не залишати найменшого спогаду. А так… дурна надія спокою не дає.

Цікаво, сказав би він мені, що покидає? Чи зробив би все мовчки, просто вирішивши? Він обіцяв, що скаже, якщо знайде когось іще. Про «покинув» не було ані слова. Адже він ніколи не цікавився моєю думкою. Щось мені підказувало, що не сказав би.

Тож мені нема на що сподіватися?

Минуло літо. Тепер згадую ті враження, немов уві сні. Усі дні з моменту нашої зустрічі наповнені емоційними гойдалками: шалена пристрасть, дошкульне розчарування, пекучий біль, тремтлива надія, знов колюче розчарування… Мені здається, що за два місяці він зробив мене старшою років на десять. Що дізналася набагато більше, ніж за все моє життя до нього. Що він змінив мене, розібрав на якісь неймовірні клаптики й, зібравши назад, отримав щось своє. Відповідне до його волі. І то вже зовсім не я ходжу на роботу, спілкуюся з мамою чи друзями. От тільки не всі помічають підробку. А хто помічає – жахається.

У ті спекотні останні серпневі дні, наповнені смутком, відбулася наступна моя зустріч із Катею. Підходив час її весілля, треба було підключатися до якихось організаційних моментів, та я раптом зрозуміла, що не в змозі брати в тому участь. Не буде їй користі з подруги нареченої, яка наче у воду опущена. Весілля – привід для веселощів, а мені точно не до того зараз. Навіщо псувати свято найкращій подрузі? Прикидатися? Заради чого? Та й не така вже я гарна актриса, щоб вправно вдавати, ніби мені весело.