Лія Щеглова - Мрія метелика

Ах, так, я забула.

У нас же не побачення. Просто зустріч.

Поговорити.

З’ясувати стосунки.

Розірвати…

Іду до найближчої лавки, сідаю. Намагаюся зібрати докупи думки у своїй нетямущій голові. Чи не накручую я саму себе? Моя внутрішня суперечка з цим чоловіком триває вже майже два тижні, а я ще досі не вирішила, чого саме хочу досягти нею?!

Навпроти мене через алейку на траві сидять юнак із дівчиною. Вони пустують, усміхаються, дражняться, а потім цілуються, ніжно торкаючись щік одне одного. З того всього видно, як трепетно вони ставляться одне до одного, які легкі й витончені ті стосунки. Як їм добре разом.

Щасливі…

– Чому ти боїшся мене, мала?

Здригаюся від несподіванки.

Він підійшов ззаду, ухопив в обійми, шепоче просто на вухо. Парфуми, якими він користується, зводять мене з розуму. Заплющую очі, мліючи від того його доторку, насолоджуючись його присутністю. Не дочекавшись відповіді, він мене відпускає, обходить лавку збоку, просить хлопців, що сидять поруч, посунутися.

– А дівчина згодна, щоб ти сідав поряд із нею? – насторожено запитує один із них – високий, з короткою спортивною стрижкою.

Під ногами хлопці катають скейти: туди-сюди. Щойно під’їхали, збираються поволі – чимала компанія юнаків та дівчат. Галасливі, сперечаються, хизуються перед дівчатами. Та, на диво, п’ють не пиво, а мінералку й сперечаються про Стругацьких. Жук у мурашнику. Чи мали право прогресори позбавляти життя одну людину заради начебто всього людства.

Не думала, що в наші часи підлітки ще читають Стругацьких!

– Дівчина? – він наче здивований, що має спитатися моєї думки. – То моя дівчина, – пояснює хлопцям, – вона згодна.

Сідає поруч. Упритул до мене. Простягає руку, обіймає.

От і все! Прощавай, моя рішучосте, якої й було як кіт наплакав.

– Ти так і не відповіла мені.

Ось вона, відповідь. Він сам дав її, й усе стало на свої місця. Я боюсь. Шалено, до нестями. Я його боюсь. Боюся, що одного разу він мене вдарить, якщо я не підкорюся, або зробить так боляче, що я не оговтаюся від цього. Відчуваю, що він здатен на це. І боюся, що він назавжди позбавить мене власної волі, що я буду залежна від нього та його примх. Я не готова до цього. Ніколи не зможу змиритися з цим і прийняти до кінця. Ми не підходимо одне одному…

Усе це варто було сказати йому. І, можливо, я б навіть зробила це, якби він не був так близько. Якби не проводив долонею по руці, не перебирав мої пальці, якби, наче ненароком, не торкався моєї щоки й не шепотів на вухо, як він скучив, який спокусливий я маю вигляд, як він хоче зайнятися зі мною сексом.

Не люблю цього слова. Занадто грубе, не відповідає моєму відчуттю. Та тіло зрадницьки тремтить під його долонями, лине до нього. І я вже розумію, чим закінчиться моя спроба розірвати стосунки. Чи я від початку знала, що так воно й буде, і прагнула саме цього?!

Я вже нічого не знаю! Омана! Справжня примара! І я більше не впевнена, що хочу, щоб усе це закінчувалося. Моя ідея зустрітися в людному місті виявилася пасткою, в яку я ж сама й потрапила. Ніхто нікого не тягнутиме силою. Сама слухняно піду, воліючи бути з ним і кохатися.

– Ти скучила за мною, мала?

Так. Я справді скучила. До нестями, до тремтіння та шаленої хіті.

Боже мій, що я роблю?!

Понеділок в офісі гудів новиною: Іван потрапив до відділення швидкої допомоги.

Новина розліталася миттєво, робочий день не встиг розпочатися, як уже всі знали подробиці. Повертаючись у п’ятницю додому, зіткнувся з хуліганами. Віддавати годинник, мобілку й гаманець відмовився, вступив у сутичку. Швидку та поліцію викликав перехожий. В Івана виявилася переламаною ключиця.

– Серед білого дня, уяви! Ще ж навіть не стемніло! Якими ж нахабними стали ті волоцюги! – обурено зауважує Оля.

І я зачаровано киваю, вже замислившись про своє. Чи не дивним є те, що Іван вскочив у халепу після того, як мене додому провів? Чи можливо було організувати напад за якусь годину? І чи реально було після цього спокійно дивитися мені у вічі, пестити, жартувати?

Щось мені підказувало, що він міг.

Цілком.

Зухвало, нахабно, показово.

Щоб навіть думки не мала про когось іншого. А потім приїхав у парк, запізнився саме через це, до себе привіз і милостиво, наче жартома, докоряв, що я своєю впертістю зірвала чудовий вечір, який він спланував для нас обох…

Так, треба все з’ясувати!