Лія Щеглова - Мрія метелика

– Сходимо до нього в лікарню, провідаємо? – пропоную я Ользі, і вона з ентузіазмом погоджується. Вдається доволі злагоджено все організувати, а керівництво навіть виділяє транспорт, щоб ми могли швидше впоратися.

Іван був блідим і схудлим. Він щиро зрадів нашому з Ольгою візиту. Наскільки це було доцільно й можливо в його ситуації, грав роль чемного господаря оселі.

– Сідайте, прошу. Дуже радий вас бачити, дівчата!

– Шкода, що так вийшло. Тебе не вистачає в кабінеті, – зауважує Ольга.

– Ти їх знаєш, Ваню? Як усе це взагалі сталося? Хтось іще був поруч? Тебе не переслідували?

Мені видається важливим, щоб він розповів усе, як бачив, щоб дізнатися не з чужих вуст. Він хитає головою.

– Усе сталося якось швидко. Я ж навіть замислитися не встиг…

– Він у нас герой! – уриває його Оля, і я вже шкодую, що не поїхала сама. – Кажуть, одного з нападників теж госпіталізували.

– Правда?

Ваня киває.

– Взагалі, по-дурному вийшло. І ніяке то не геройство, а навпаки. Я займався карате багато років. Підсікання невдале вийшло. Не розрахував. А ще камінь під ногу підвернувся. Сам упав, його придавив. Ось тепер із переломом доведеться ціле літо згаяти. А я ж мріяв про море й дівчину… – виразно дивиться на мене.

Однак мені не до поглядів.

Із розповіді Вані випливало, що все справді скидалося на випадковість. Поки він не зауважив одну дивну, як йому здалося, річ. Закуток, у якому все це сталося, був доволі безлюдним. Але він помітив, що, коли почалася сутичка, повз ту алею проїхала автівка. Повільно, наче водій пригальмував, щоб усе ретельно роздивитися.

– Яка марка, колір? – запитую я.

– Я не запам’ятав. Сіра. Просто, розумієте, мене вразило, що він не зупинився, а пригальмував і поїхав! У ту мить усе й сталося.

Пригальмував і поїхав. Неймовірно!

Так, Ваня не зміг згадати марку машини. Але чи повірили б ви в такі збіги? Я не повірила. Але ж і впевненості в тому, що все це влаштував він, теж не було. Цілий тиждень я знов була як на голках. Зважувала всі «за» та «проти». Намагалася сама для себе вирішити, чи зміг би? Адже я справді нічого не знаю про свого коханця! Намагалася знайти про нього бодай якусь інформацію – інтернет був глухим. Мов і не існувало такої людини. Продумувала, що саме казатиму, коли з’явиться. Зрозуміло, що в мене й думки не майнуло замовчувати! Я мусила все з’ясувати. Це здавалося важливим. Та чи скаже він мені правду – от у чому питання.

Нова зустріч, як у нас із ним уже повелося, відбулася ввечері в п’ятницю. Наприкінці робочого дня мені приходить від нього есемес: «Заїду о восьмій. Вдягни вечірню сукню». Врахував, що я захочу привести себе до ладу після роботи? І на тому спасибі! Цього разу варіанту не йти, відмовитися чи ще щось подібне я не розглядала. Навпаки: ретельно підготувалася до зустрічі.

Була в мене ще одна вечірня сукня, у якій він мене поки що не бачив. Мамина. Проста модель у межах сучасних модних тенденцій. Доволі відверта для середини вісімдесятих. Замовляла мама ту сукню в знайомої швачки, підгледівши модель у французькому журналі мод. Як у простої радянської студентки міг з’явитися французький журнал мод – то ціла історія. Якщо коротко, їй вдалося потрапити на перекладацьку практику до консульства. Журнал вона лише погортала, закарбувавши в пам’яті всі деталі сукні, що так вразила її в той час. Доклала шалених зусиль, щоб дістати потрібну тканину, знайти гроші, аби заплатити швачці. Дуже переймалася, щоб усе вийшло саме так, як хотілося, – щоб личило. Вдягла її на новорічний вечір, стала безумовною королевою балу. Познайомилася з моїм батьком, який у той час уже працював в консульстві, робив там стрімку кар’єру. 1984-й моя мама зустрічала в його обіймах…

Сукня довга, аж до підлоги. Блискучо-сірий шифон сам собою вже був шикарним. Симетричні складочки спідниці збираються під грудьми широким поясом. Донизу розпливаються блискучими переливчастими хвилями. Та головним штрихом стала наполовину відкрита спина. Мабуть, для моєї мами, у той час простої студентки, було доволі сміливо не вдягнути під сукню ліфчик. Не кожна б дівчина наважилася. Але ж ви згадайте ті радянські ліфчики! Три кольори: білий, чорний, тілесний. Дебела «хебешна» чи синтетична тканина, товстезні бретельки й жодної фантазії. Як таке в принципі можна було носити? А вдягнути під сукню з відкритою спиною?! Тож їй просто не лишили вибору. Трималася вся сукня на єдиному комірці, який зав’язувався ззаду, на шиї, широким бантом.