Лія Щеглова - Мрія метелика

Він відкриває шампанське, простягає мені келих. Знов задоволений, що вразив. Та більш неймовірним є те, що я бачу відвертий захват в його очах.

Я теж чимось його вражаю.

– Ти стежиш за мною?

Це запитання я спромоглася поставити лише наступного дня, вловивши мить, коли обговорювали щось нейтральне й не було романтичного настрою.

Реагує спокійно. Не здивований, не обурюється, не заперечує. Натомість цікавиться, що сталося.

Я розповідаю. Спочатку про випадок у піцерії, а згодом про Ваню.

– За кого ти мене маєш? – з цікавістю в погляді питає він, так і не спростувавши моїх сумнівів.

– Він просто провів мене додому. Мені зле було, – додаю про всяк випадок. Бо знаю, що не стане виправдовуватися, та хочу, щоб зрозумів, що навіть думки не мала зустрічатися з кимось іще.

Ви коли-небудь спостерігали за тим, як метелик летить на полум’я? Самозабутньо, без огляду на жар чи перепони. Його вабить. Він відчайдушно битиметься в прозоре скло. Він не в змозі спинитися, не в змозі затримати цей політ бодай на мить, подумати, зважити… Він навіть може знати, що жар опалить його крила, уб’є, що це політ в один кінець, що буде нестерпний біль – але все це не має значення.

Його вабить.

Останнім часом я почуваюся саме таким безпорадним метеликом. Мій вогонь – то він. Людина, поряд із якою моя воля щезає, тіло тремтить, лине до нього, воліє його пестощів, стає не здатним до протидії, а душа весь час жахається. Серце не знаходить рівноваги, тремтить від страху. І геть не втішає ні розкіш, якою він настирно огортає мене, ні те, що він начебто так само не може без мене. Бо моя душа прагне кохання. Просто нормальних стосунків – без того, щоб хтось когось пригнічував.

Але ж я в жодному разі навіть не мрію зустрічатися з кимось іще! Лише спостерігаю, як поводять себе інші. Люди як люди. Нормальні. Зустрічаються, ходять на побачення, планують спільне майбутнє. Ось у чому суть – я не маю спільного з ним майбутнього, це ж очевидно! А поруч є той же Ваня, який залицяється до мене, хоч і перебуває на лікарняному. Я знаю, переконана: усе б у мене з ним вийшло добре, по-людськи, з далекосяжними планами. І несила на те погодитися.

Самій собі кажу, що то заради його ж та моєї безпеки. Що він не пробачить, якщо я зраджу. Насправді ж я просто слабка.

Ваня – то окрема історія, про яку я так ніколи вже й не дізнаюся, де саме була правда. Годі було й думати, що той чоловік, такий, яким я його вже знала, почне щось пояснювати чи виправдовуватися. Він навіть не спростував, що приставив до мене підглядача.

Ваня й далі намагається витягнути мене на побачення. То зателефонує. То прийде під кінець робочого дня з якимись смаколиками, розважає нас із Ольгою балачками. Сумно самому вдома сидіти, мабуть.

Він змінився. Якимось дивним чином став більш упевненим у собі. Додало самооцінки те, як відбився від хуліганів? Схоже, що так. Цікаво, чи був би він таким же палким коханцем? Сама ж і жахаюся цих думок. Хитаю головою, наче струшую з неї дурню. Не варто й думати про таке, щоб проблем не мати.

Я вперто відмовляюся, не приймаю жодних залицянь. І не розумію, чому він такий настирний.

– У мене є чоловік, розумієш? – сказала йому після наступного запрошення на побачення.

– То й що? Спершу покажи мені обручку на твоєму пальці!

Обручки не було. Не було навіть надії бодай колись отримати її від нього. Я знала про це вже тоді.

– Адже ти незаміжня, значить, вільна, – продовжує Ваня.

– Не вільна, – відповідаю йому.

«Щойно зустріла його, перестала бути вільною», – додала вже сама собі. Іноді обручка на пальці не є ознакою невільності, а в моєму випадку й обручка непотрібна.

«Ти належиш мені й нікуди не подінешся! – його слова, які я сприймаю, як справжню засторогу. – Навіть не намагайся!»

Не намагаюся. Лише спостерігаю. Он в Ольги хтось з’явився. Вона весь вільний час із кимось листується через есемес, і обличчя в неї далеке від стурбованого роботою. Мрійливо всміхається, чекає на зустріч. Після роботи щодня біжить в інший бік. До нього.

Чому я не можу так само?

Ні, я чекаю на ті зустрічі, але це очікування – якесь тваринне бажання займатися з ним коханням. Здається, усі думки лише про це. Немов ні про що інше й думати не можу. Але мій погляд весь час стурбований. Я весь час чогось боюся з ним. Що не приїде, що покине, що…