Лія Щеглова - Мрія метелика

Айтішник – то гарне знайомство, мало що з технікою може статися, та Оля відразу й обламує мене.

– Він з нами не співпрацює. Його сектор поверхом нижче. Я тобі потім покажу нашого айтішника. Агов, Сергію, можеш з нами сісти! – до нього. І відразу ж до мене: – Він такий розумака, тобі сподобається!

Уже по дорозі додому розповідала, хто чим займається, хто з ким конкурує. Вона знала все про всіх. Та при цьому не видавалася пліткаркою. Якось по-доброму воно в неї виходило, без заздрості або злоби. Окрім того, виявилося, що нам із нею йти додому в один бік. У той час як Ваня, ще один сусід по кабінету, спокійний і врівноважений, пояснював, як налагоджено локалку, де що можна взяти, де які шаблони документообігу.

Тиждень промайнув непомітно. Я вже почала більш-менш орієнтуватися в тому, як організована робота на фірмі. Вивчила імена людей, від яких залежала. Звикала до нового для мене режиму з восьмигодинним робочим днем. А головне: на якусь мить повірила, що продовження тієї шаленості не буде.

Він зателефонував у п’ятницю, відразу після завершення робочого дня. Побачивши незнайомий номер, я вмить зрозуміла, хто це. Стала посеред тротуару, наче громом прибита. Слова, що казала Ользі, десь застрягли, я тримала в руках свій старенький телефон, дивилася на номер і не знала, що робити. Я відверто злякалася. За тиждень остаточно визначилася з тим, що не хочу мати стосунків із людиною, яка впливає на мене, наче удав на кролика. Що нічого путнього з цього все одно не вийде. І, мабуть, простіше за все було б не брати слухавку, та мені було несила відмовитися.

– Я чекаю на зупинці. Ходи хутчіше, – мовив він, щойно я натиснула прийом і піднесла до вуха слухавку.

Жодного вітання, «як справи», «чи вільна ти…».

Я чекаю, ходи хутчіше. Наче й сумніву не має, що піду з ним.

А хіба не піду? Хіба не згадувала кожної ночі його пестощі? То лише при світлі дня вдавалося переконати себе, що варто про все забути! А вночі…

Оля дивиться на мене, нічого не розуміючи.

– Щось не так? Що сталося?

– Нічого, – занадто швидко відповіла я. – Забіжу до аптеки, не чекай на мене. Вибач, так треба…

Вона лише знизала плечима, мовляв, буває, і пішла на зупинку. Власне, ми вже були поруч із нею. Його «Ауді» металевого кольору стояла трішки далі від зупинки, щоб не заважати міському транспорту. Я зупинилася, щойно її побачила, проте сумнівалася, чи то справді його машина. Тоновані вікна були наглухо закриті, хто за кермом, за ними не видно. Не хотілося видаватись ідіоткою й пояснювати незнайомому водієві, чому я відчинила дверцята його машини. Та я дарма переймалася. Він підійшов збоку, підхопив мене під лікоть і повів до авто. Чемно відчинив дверцята, пропонуючи сідати. На заднє сидіння поклав кілька пакетів з фірмовою позначкою супермаркету. Зайняв місце водія. Невже сам скуповується? Неймовірно! У мене ніяк не в’язався образ цього чоловіка з кимось, хто стоїть у черзі до каси супермаркету.

А як він дізнався, що я поруч? Де я йтиму та о котрій? Невже стежив? У мене скоро параноя розвинеться. Хіба дорослій людині в житті нема більше чим займатися, ніж стежити за дівчиною, з якою якось переспав? А номер телефону? Я ж так і не дала йому свого номера!

У відповідь на мої запитання він промовив:

– Телефонуй матері, що від’їжджаєш на вихідні.

Я схаменулася:

– А речі? Я не можу всі вихідні ходити в сукні після цілого робочого дня. Ми можемо принаймні до мене заїхати?

Він усміхається. Чимось йому мої слова здалися смішними. Помічає моє обурення.

– Тож фактично ти не проти їхати світ за очі зі мною, так? Тебе лише речі турбують? Не переймайся, речі тобі не знадобляться.

Шаріюся.

Ця людина навмисно доводить мене до божевілля і дражнить теж навмисно! Я почуваюся поряд із ним дурним незграбним дівчиськом. А може, я така і є? Хіба розумна на моєму місці погодилася б отак – у вир?

– Я нічого про вас не знаю. А ви, здається, про мене все вивідали. Може, все ж таки назвете ім’я? Якось поспілкуємося, перш ніж їхати… Куди ми їдемо?

Відповідати він не став. Як і мовчати.

– Це щось вирішить для тебе?

– Тобто?

Я не розумію, за якою логікою він відповідає на мої запитання й що має на увазі. Якась незграбна, недолуга розмова! Що нам робити разом, якщо поспілкуватися нормально не можемо? А, ну так! Минулі вихідні наочно показали, що. От тільки мені цього замало!

– Якщо ти знатимеш моє ім’я, то вирішиш, їхати зі мною чи ні?

– Я вже з вами їду! – зауважую йому.