Анрі Шарр'єр - Метелик

— Скільки там перлин?

— П’ятсот-шістсот.

— Ну й злодюга та ігуменя! Вона мала б сама принести їх тобі сюди, або з кимось прислати, або здати їх у поліцію. Я її викрию!

— Ні, ти провідаєш її і передаси їй листа від мене, якого я напишу по-французькому. А перше ніж сказати про лист, попросиш, щоб вона покликала ірландку.

— Розумію, ірландка має прочитати їй листа й перекласти: Дуже добре. Я їду до неї.

— Зачекай, я напишу листа.

— О, і справді! Хосе, приготуй автомобіль і виклич двох поліцейських! — кричить він у прочинені двері.

Я сідаю за комендантів стіл і на аркуші з грифом в’язниці пишу такого листа:

«Пані ігуменя й добра, милосердна сестро ірландко!

Коли Господь привів мене до вашого монастиря, де я сподівався дістати допомогу, на яку за християнським законом має право кожен переслідуваний, я довірив вам торбинку з перлами, аби запевнити вас, що не втечу потай із вашого дому, який є домом Господнім. Але якась підла людина виказала мене поліції, і мене негайно заарештували. Сподіваюся, мерзенна душа, яка зважилася на такий вчинок, не належить жодній із Господніх дочок у вашому монастирі. Не можу сказати вам, що прощаю ту негідну душу, бо це була б неправда. Навпаки, я молитиму Бога, щоб він або хтось із його святих немилосердно покарав винну чи винного за такий страшний гріх. Прошу вас, пані ігуменя, повернути комендантові Сесаріо торбинку з перлинами, яку я вам довірив. Я певен, він неодмінно передасть її мені. Цей лист правитиме вам за розписку.

Прийміть мої найщиріші побажання».

Від Санта-Марти до монастиря вісім кілометрів, і автомобіль повертається аж через півтори години. Комендант викликає мене.

— Все гаразд. Полічи — може, кілька перлин пропало.

Я лічу. Не для того, щоб довідатися, чи не пропало кілька перлин, — однаково я не знав, скільки їх було, — а щоб знати, скільки їх тепер у руках цієї бестії. Виходить п’ятсот сімдесят дві штуки.

— Всі?

— Еге ж.

— Не пропала жодна?

— Ні. А тепер розповідай.

— Коли я приїхав до монастиря, ігуменя була на подвір’ї. Мене супроводжували двоє поліцейських. Я їй сказав: «Пані ігуменя, мені треба поговорити при вас із сестрою ірландкою про одну дуже серйозну справу. Ви, певне, здогадуєтесь».

— Ну, а вона?

— Ірландка вся аж тремтіла, коли читала ігумені листа. Але та нічого. Тільки понурила голову, висунула шухляду письмового стола й мовила: «Торбинка з його перлами ціла— цілісінька. Ось вона. Хай Бог простить того, хто согрішив проти цього чоловіка. Перекажіть йому, що ми молимося за нього». От і все, голубе! — радісно закінчив свою розповідь комендант.

— Коли ми продамо перли?

— Завтра. Я не питаю тебе, де ти їх узяв, я знаю, що ти небезпечний розбійник, але знаю й те, що ти порядний чоловік, людина слова. Візьми ось шинку, пляшку вина, кілька буханців французького хліба й відсвяткуй зі своїми товаришами цей пам’ятний день.

— На добраніч.

І я повертаюся з дволітровою пляшкою к’янті, трьома кілограмами копченої шинки та чотирма довгими буханцями французького хліба до камери. Сьогодні в нас святкова вечеря. Шинка, хліб та вино швидко зникають. Усі ми їмо й п’ємо з добрим апетитом.

— Гадаєш, адвокат може щось зробити для нас?

Я регочу. Сердеги, навіть вони повірили в адвоката!

— Не знаю. Треба все добре вивчити й порадитися, перше ніж платити.

— Краще буде, — озивається Клузйо, — коли ми заплатимо тільки в разі успіху.

— Еге ж, треба знайти адвоката, який би пристав на цю пропозицію.

Я більше нічого не кажу. Мені стає трохи соромно.

Наступного дня знову приходить ліванець.

— Усе це не просто, — каже він. — Спершу треба розікласти перли за розміром, потім за блиском і формою, роздивитися, чи вони круглі, а чи гранчасті.

Виявляється, і це не все. Ліванець повинен привести ще одного, досвідченішого від себе покупця. Та за чотири дні він таки залагоджує справу і платить мені тридцять тисяч песо. В останню мить я беру собі одну рожеву перлину й д, ві чорні, щоб подарувати їх дружині бельгійського консула.

Покупці не пропускають нагоди сказати мені, що ці три перлини коштують п’ять тисяч песо. Та все ж таки я їх забираю.

Бельгійський консул, перш ніж узяти перлини, довго відмовляється. Він візьме на збереження моїх п’ятнадцять тисяч песо. Отже, я маю двадцять сім тисяч песо. Тепер слід вигідно провести третю справу.

Як же використати ці гроші? В Колумбії добрий робітник заробляє за день вісім-десять песо. Виходить, двадцять сім тисяч песо — це велика сума. Куватиму залізо, поки гаряче.