Анрі Шарр'єр - Метелик

Колір шкіри в них різний: від чорної, властивої сенегальцям, до чайного кольору мартініканських креолів; від цегляного індіанського з гладеньким темно-фіолетовим волоссям до чисто білого. Я налагоджую зв’язки, намагаюсь довідатися, чи хтось із цих людей здатен і бажає втекти. Більшість їх, як і я, засуджені на тривалі строки і тільки й думають про втечу.

Вгорі по чотирьох мурах, які оточують це прямокутне подвір’я, проходить доріжка; вночі вона яскраво освітлена, а на кожному розі ще й стоїть невеличка вежа з вартовим. Отож четверо вартових день і ніч пильнують на мурах, а п’ятий — у дворі, біля дверей каплиці. Цей, що внизу, без зброї. Їсти нам вистачає, а багато в’язнів ще й продають харчі, каву та місцеві соки — помаранчевий, ананасовий і з плодів папайї, що їх приносять із міста.

Час від часу ці дрібні торговці стають жертвою нападу, що здійснюється напрочуд швидко. Вони навіть не встигають озирнутися, коли нападники накидають їм на голову великий рушник, аби вони не закричали, і прикладають до спини або до шиї ножа, який враз устромився б у їхнє тіло, тільки-но вони ворухнулися б. У жертви вмить забирають виторг. Потім гамселять жертву кулаком у потилицю й водночас стягують з її голови рушник. Хоч би що тут сталося, ніхто на це не скаржиться. Інколи торговець складає свій товар і шукає, хто його вдарив. Якщо знаходить, починається бійка, як правило, з ножами.

Два колумбійські злодії роблять мені одну пропозицію. Вони кажуть, що в цьому місті є поліцейські-злодії. Коли вони чергують у якомусь районі, попереджають своїх спільників, аби ті могли прийти сюди красти.

Мої співрозмовники знають їх усіх і пояснюють мені: нам добре пощастить, якщо один із цих поліцейських прийде через тиждень чергувати на дверях каплиці. Доти я маю попросити тих, хто мене провідує, принести мені револьвер. Поліцейський-злодій охоче згодиться, аби його, так би мовити, примусили постукати в зовнішні двері каплиці, які виходять на сторожовий пост із чотирьох-шести чоловік. Заскочені нами зненацька, до того ж побачивши в нас револьвер, охоронці не зможуть перешкодити нам вийти на вулицю. І нам нічого не залишиться, як зникнути у вуличному вирі.

Цей план мені не дуже подобається. Револьвер, аби його можна було сховати, має бути вельми малий, — калібру 6,35 міліметра. З такою зброєю ми ризикуємо не дуже злякати охоронців. Хтось із них може погано зреагувати, тоді ми будемо змушені його вколошкати. Тому я не згоджуюсь.

Бажання діяти точить тільки мене,(а й моїх друзів. Різниця тільки в тому, що іноді вони геть занепадають духом і ладні дочекатись у в'язниці корабля, що прибуде по нас. Чого доброго, так вони й зовсім згорнуть руки! А часом навіть сперечаються про те, яка кара нас там жде.

— Я вже не можу слухати ваших дурниць! Коли вам ще закортить поляпати язиками про таке своє майбутнє, то забийтеся десь у куток, щоб я вас не чув! Отак безнадійно опускати руки можуть тільки геть немічні. А ви ж не немічні! Сказати правду, друзі, коли я думаю про втечу, то маю на увазі всіх нас. І коли я обмірковую, як влаштувати цю втечу, то хочу, щоб утекли всі. А зробити це відразу шістьом нелегко. Сам я скажу вам таке: коли побачу, що корабель ось-ось має прибути, а я ще нічого не зробив, тоді я вколошкаю колумбійського поліцейського і виграю час. Якщо я вб’ю їхнього поліцейського, вони не видадуть мене Франції. Тоді в мене буде час. Я залишуся сам, і втекти буде неважко.

Колумбійці готують інший план, непогано продуманий. У неділю вранці на відправі в каплиці завжди багато людей. Спочатку відправу слухають усі разом, а коли вона закінчується, в каплиці залишаються тільки ті в’язні, які чекають на відвідувачів. Колумбійці просять мене сходити в неділю на службу Божу й пересвідчитися, як це все там відбувається, аби скоординувати наші дії на наступну неділю. Вони пропонують мені очолити бунт. Та я відмовляюся від такої честі: я не знаю як слід людей, які візьмуть участь у цій акції.

Я відповідаю за чотирьох французів. Бретонець і отой тип, що порішив свою дружину праскою, не бажають приєднатися до нас. Тут нема ніякої проблеми, їм варто тільки не йти до каплиці. В неділю ми четверо, що збираємося втікати, йдемо на месу. Ця каплиця має форму прямокутника. В її глибині — хори: обабіч посередині — двері, які виходять на подвір’я. Головні двері виходять на сторожовий пост. Їхній проріз зачиняється гратчаткою, за якою стоять зо два десятки вартових. А за ними — двері в мурі, що виходять на вулицю. А що каплиця переповнена людьми, то вартові тримають гратчатку відхиленою й самі під час служби Божої стоять тісною шерегою. Серед відвідувачів мають бути двоє чоловіків і дві жінки. Зброю принесуть між стегнами жінки. Вони передадуть нам зброю, коли каплицю заповнять в'язні. Це будуть великі револьвери тридцять восьмого й сорок п’ятого калібру. Ватажок змови отримає револьвер більшого калібру від жінки, яка одразу ж покине каплицю. Ми маємо зчинити бунт ураз, коли пролунає другий дзвоник хлопчика з хору. Я повинен буду прикласти великий ніж під груди директорові в'язниці дону Грегоріо й сказати йому: «Накажи випустити нас, а то я тебе порішу».