Анрі Шарр'єр - Метелик

— Хто ви?

— Французи.

— Ви що — з глузду з’їхали?

— Чому?

— Ви прив’язалися до міни!

— Через те ви й не підпливаєте до нас?

— Звичайно. Швидше відв’язуйтесь!

— Гаразд.

Шапар за кілька секунд відв’язує вірьовку. Ми пришвартувалися до низки плавучих мін! Просто чудо, що ми не злетіли в повітря, пояснює нам капітан катера, до якого причалив наш човен. Венесуельські моряки подають нам із катера в човен каву, гаряче солодке молоко й сигарети.

— Пливіть до венесуельського берега. Вас приймуть добре, будьте певні. Ми не можемо відбуксирувати вас, бо поспішаємо на маяк Барімас забрати серйозно поранену людину Не пробуйте плисти до Трінідаду, бо неодмінно наскочете на міну, і тоді…

Моряки гукають нам: «До побачення, хай вам щастить!» — і сторожовий катер пливе далі. Венесуельці залишили нам десять літрів молока. Напившись кави й молока, о десятій ранку я з сигаретою в зубах, нічого не остерігаючись, причалюю до піщаного берега, де вже зібралося чоловік з п’ятдесят. Цим людям, видно, цікаво, хто ж то приплив до них у човні зі зламаною щоглою й вітрилом, зробленим із курток, штанів та сорочок.

Я відкриваю світ, людей і цивілізацію, досі зовсім мені невідомі. Перші хвилини на венесуельській землі дуже нас схвильовують, і треба мати неабиякий талант, щоб змалювати атмосферу гарячого прийому, який нам влаштували ці щирі люди. Чоловіки тут білі й чорні, але переважна більшість із них мовби засмаглі на сонці, в підкачаних до колін штанях.

— Бідолахи, який у вас страшний вигляд! — кажуть вони.

Рибальське селище, до якого ми потрапили, називається Ірапа, воно в штаті Сукре. Тутешні жінки зрілого й похилого віку — всі вони низенькі, але вродливі й граційні — стають нам санітарками, сестрами-жалібницями, названими матерями.

Селяни заводять нас на одне обійстя — тут уже висять під навісом п’ять вовняних гамаків і стоять стіл та стільці — і змащують наші тіла з ніг до голови какаовим маслом. Через тривале голодування наші організми трохи збезводіли, але ці люди з морського узбережжя знають, що тепер ми повинні багато спати і їсти маленькими порціями.

Ми лежимо на гамаках і дрімаємо, а наші сестри-жалібниці нас годують. Мене поклали на гамак зовсім знесиленого, і в напівсні я навіть не усвідомлюю, що зі мною діється.

Першу ложку чогось на зразок маніокової каші мій порожній шлунок не приймає. А втім, не тільки мій. Усі ми спочатку по кілька разів вибльовуємо їжу, якою нас годують із ложки жінки.

Люди в селищі надзвичайно бідні. Одначе кожен прагне чимось нам допомогти. Через три дні завдяки дбайливому догляду й нашій молодості ми починаємо вставати на ноги. Сидячи в затінку під навісом з пальмового листя, мої товариші цілими годинами розмовляють із місцевими жителями. Вони не такі багаті, щоб одразу всіх нас одягти. Тому поділилися на невеличкі групи. Одна дбає про Гітту, друга— про Депланка і так далі. З десяток людей піклуються й про мене.

В перші дні нас одягли в поношений, але чистий одяг. Тепер вони щоразу, як можуть, купують нам нову сорочку, штани, ремінь або капці. Серед жінок, які доглядають мене, є дуже молоді дівчата, схожі на індіанок, але в них тече вже й іспанська чи португальська кров. Одну з них звати Тібісай, другу — Неніта. Вони купили мені сорочку, штани й капці, які тут називають «альпаргатками». Це звичайнісінькі шкіряні підошви без закаблуків, до яких прикріплені смужки плетеної тканини. Смужки обперізують зверху ступню й перехоплюють ззаду п’яту, а пальці лишаються голі.

— Ми вас не питаємо, звідки ви припливли. По вашому татуюванню видно, що ви втекли з французької каторги.

Це мене дивує ще більше. Невже ці знедолені люди, знаючи, що нас засудили за серйозні правопорушення й ми повтікали з в’язниці, згодні нам допомогти? Одягти когось, коли ти багатий, нагодувати голодного чужинця, коли в твоєму домі нічого не бракує для твоєї роднни й для тебе самого, це означає показати свою доброту. Але поділити навпіл маїсовий або маніоковий пиріг, коли цього пирога замало для їхньої родини та їх самих, поділитися скромними харчами з чужинцем, та ще з утеклим злочинцем, коли їхня спільнота сама недоїдає, це не може не зачарувати.

Сьогодні вранці всі, й чоловіки, й жінки, мовчать. У всіх пригнічений, заклопотаний вигляд. Що сталося? Тібісай і Нені та сидять біля мене. Я вперше за два тижні поголився. А серед цих великодушних людей ми вже цілий тиждень. Отож мої опіки вже затяглися тонкою шкіркою, і я зважився поголитись. Через мою бороду жінки не могли зрозуміти, скільки мені років. Тепер вони в захваті й наївно запевняють мене, що я ще більше помолодшав. Проте мені вже тридцять шість. років, хоч виглядаю я років на двадцять вісім — тридцять.