Анрі Шарр'єр - Метелик

І раптом ми прокидаємося від завивання сирени. Я відгортаю над собою вітрило. Надворі темно. Котра ж тепер година? Коли я пересідаю на корму й беру в руки весло, свіжий вітрець обвіває все моє тіло, порепану шкіру, і я відразу змерзаю. Але як же приємно відчувати, що тіло більше не горить.

Напинаємо вітрило. Промивши морською водою очі, — на щастя, в мене тільки одне око закисло й пече, — я виразно бачу праворуч і ліворуч від себе землю. Де ми? До яких із двох берегів плисти? Знов лунає завивання сирени. Я здогадуюся, що нам подають сигнал із правого берега. Чого вони від нас хочуть?

— Метелику, як ти гадаєш, де ми? — питає Шапар.

— Відверто кажучи, не знаю. Якщо це не острів і якщо ми не в затоці, то перед нами, мабуть, коса, що відходить від Британської Гвіани й сягає гирла Оріноко — великої венесуельської річки. Але якщо ми в широкій затоці, то це острів Трінідад. Тоді ліворуч від нас — Венесуела, і, отже, ми в затоці Парія.

Я доходжу такого висновку, пригадуючи морські карти, які колись мав нагоду вивчати. Та коли праворуч Трінідад, а ліворуч Венесуела, то що нам вибрати? Від цього вибору залежатиме наша доля. Але поки що ми не пливемо ні туди, ні туди. В Трінідаді та сама влада, що й у Британській Гвіані.

— Я певен, що в Трінідаді нас приймуть добре, — каже Гітту.

— Так, але як вони подивляться на те, що ми у воєнний час таємно, без дозволу властей, покинули їхню територію?

— А як буде у Венесуелі?

— Важко сказати, як там нас приймуть, — озивається Депланк.

— За президента Гомеса каторжан примушували відпрацювати певний час у дуже тяжких умовах на будівництві доріг, а потім їх повертали Франції.

— Але тепер, коли в світі війна, такого вже не може бути.

— У Джорджтауні я чув, що венесуельці ні з ким не воюють, вони нейтрали.

— Це правда?

— Правда.

— Тоді це для нас небезпечно.

Ми бачимо світло і праворуч, і ліворуч. Знову завиває сирена, цього разу аж тричі. З правого берега нам подають світлові сигнали. Сходить місяць. Поперед нас у морі високо здіймаються дві величезні гострі скелі. Мабуть, саме тому й завиває сирена: нас попереджають, що попереду небезпека.

— Поглянь, онде бакени! Цілий ланцюжок. Чому б нам не прив’язати човна до одного з них і не зачекати ранку? Шапар, опусти вітрило.

Шапар згортає клапті штанів та сорочок, які я вперто називаю вітрилом. Гальмуючи веслом, я підпливаю до одного з бакенів. У човні, на щастя, ще зберігся чималий шматок вірьовки. Ми прив’язуємо човен, але не до цього дивного бакена, на якому нема за що зачепитись, а до линви, що тягнеться від нього до іншого бакена. Не звертаючи уваги на сирену, яка не стихає на правому березі, ми всі лягаємо спати й укриваємося вітрилом. Моє тіло, що заклякло на холодному нічному вітрі, огортає приємне тепло, і я — чи не найперший — міцно засинаю.

Коли я прокидаюсь, над нами стоїть ясний день. З-за обрію викочується сонце, легенько хлюпоче море, а синьо-зелений колір води свідчить про те, що дно тут укрите коралами.

— Що будемо робити? Попливемо до берега? Я вмираю з голоду й спраги.

Вперше за стільки днів — власне, сьогодні ми вже сьомий день у морі — один із нас поскаржився на голод.

— Ми так близько від землі, що не маємо права припуститися помилки, — каже Шапар.

Я сиджу на кормі й виразно бачу за двома величезними скелями, що здіймаються над морем, розрив у землі.

Отже, праворуч від нас — Трінідад, ліворуч — Венесуела. Безперечно, ми в затоці Парія, і коли вода синя, а не жовтувата від наносів Оріноко, то це означає, що ми стоїмо на течії навпроти протоки. То що ж будемо робити? Треба проголосувати, один тут вирішувати не може, питання надто серйозне. Праворуч — англійський острів Трінідад, ліворуч — Венесуела. Де ви хочете висадитись? І самі ми, й наш човен у такому Стані, що треба якнайшвидше прибиватися до землі. Серед нас двоє вільновідпущених — Гітту й Барр’єр. Нам трьом — Шапару, Депланку й мені — загрожує більша небезпека. То нам і вирішувати. Що ви скажете?

— Краще пристаньмо до Трінідаду. Венесуели ми не знаємо.

— Здається, нам уже нема потреби вирішувати. Цей сторожовий катер вирішить усе за нас, — каже Депланк.

І справді, до нас швидко пливе сторожовий катер. Він зупиняється метрів за сто від човна. Якийсь чоловік на катері підносить до рота рупор. Мені впадає в око прапор. Він не англійський. Усіяний зірками й дуже гарний. Я ніколи в житті не бачив такого прапора. Мабуть, венесуельський. Цей прапор згодом стане «моїм прапором», прапором моєї нової батьківщини.