Анрі Шарр'єр - Метелик

Півроку все йшло добре, та коли скінчився сезон дощів, з’явилася нова клієнтура. Це шукачі золота й діамантів, які вільно ведуть розвідку в джунглях на цій багатій землі. Шукачі золота й діамантів, що орудують допотопними засобами, дуже суворі люди. Вони часто вбивають або обкрадають одні одних. Усі вони ходять озброєні. Та коли в них назбирується торбинка золота або пригорща діамантів, вони можуть потратити їх зовсім безглуздо. Дівчата одержують високі проценти за кожну пляшку. Там вони, обіймаючи клієнта, виливають з пляшки у відро шампанське чи віскі, щоб вона швидше випорожнювалася. Дехто з клієнтів, хоч він і чимало випив, здогадується, куди подівся його напій, тоді він реагує так брутально, що я мусив столики й стільці вмурувати в землю.

Тож з цими новими клієнтами не вдалося минути лиха. Нашу нову артистку називали Квіткою Кориці. І справді, її шкіра мала колір кориці. Це дівча, яке я витяг з джорджтаунського «дна», просто з глузду зводило клієнтів своєю манерою роздягатися.

Коли наставала її черга виходити, на кін виносили оббиту білим сатином канапку, і вона не просто роздягалася із завченою вишуканістю, але, роздягтись, лягала на канапку й починала сама себе гладити. Її тонкі довгі пальці ковзали по голому стані, граючись усіма формами від волосся на голові до пальчиків ніг. Ці пальці не проминали жодної часточки її тіла. Не варто розповідати, як реагували на це огрубілі в джунглях п’яні чоловіки.

А що клієнти нею найдужче цікавилися, то вона зажадала, аби гравці, які розігрують її в лотерею, платили за лотерейний білет вартість не однієї пляшки шампанського, а двох. Один кремезний копач з дуже густою чорною бородою, марно зігравши кілька разів на Квітку Кориці, не знайшов нічого кращого, як закупити під час останнього розиграшу всі номери в залі. Не закупив він лише двох номерів біля шинквасу.

Будучи певен, що він виграє, бородань заплатив за шістдесят пляшок шампанського й став довірливо чекати розиграшу лотереї. Квітка Кориці, яка випила чимало цієї ночі, була вельми збуджена. Востаннє вона вийшла на кін о четвертій ранку. Збуджена спиртним, вона мала спокусливий вигляд як ніколи, а її рухи були зухваліші, ніж звичайно. І ось ми запускаємо рулетку, яка роговою стрілкою зараз покаже на номер, який виграв.

Дивлячись на виставлену напоказ Квітку Кориці, бородань пускає слину від збудження. Він чекає, він певен, що зараз йому принесуть її нагу на сріблястій таці, накриту славетним віялом з пір’я, із двома пляшками шампанського між стегнами. Катастрофа! Всі тридцять номерів копача програють. Виграє тридцять перший номер, що біля шинквасу. Спершу бородань не усвідомлює, що сталося, і реагує тільки тоді, коли бачить, як артистку несуть і ставлять на шинквас. Він враз навісніє, перекидає стіл перед собою і біжить до шинквасу. Вмить дістає свій револьвер і тричі стріляє в дівчину.

Квітка Кориці помирає на моїх руках. Але перше ніж схопити її на руки, я вколошкую цього звіра пострілом з пістолета, якими озброєна американська поліція; з цією зброєю я ніде не розлучаюсь. Але я спізнився зі своїм пострілом, дав цьому негідникові вчинити це безглуздя тільки тому, що наштовхнувся на офіціантку й спіткнувся на її таці. Наслідок: поліція закрила «Бамбукову хижину», і ми повернулися до Джорджтауна.

Ми знову опиняємося в своєму домі. Індара, як справжня індуска-фаталістка, не змінює своєї вдачі. Цей наш крах її анітрохи не засмучує. Мовляв, займемося чимось іншим — от і все. Індокитайці реагують так само. В нашому дружному колективі нічого не змінюється. Ніхто не докоряє мені за те, що я додумався розігрувати артисток у лотерею, хоч саме це й призвело нас до краху. Зі своїх заощаджень ми розплатилися з усіма боргами й дали певну суму грошей матері Квітки Кориці. Ми не впадаємо в розпач. Щовечора ходимо до бару, де збираються колишні каторжани. Чудово проводимо вечори, але Джорджтаун через обмеження воєнного часу починає мене втомлювати. До того ж моя принцеса раніше ніколи мене не ревнувала, я завжди був вільний. Тепер же вона й на крок не відходить від мене, хоч би де я був, скрізь сидить біля мене цілими годинами.

З торгівлею в Джорджтауні у мене, мабуть, нічого не вийде. Тож одного дня я надумую перебратися з Британської Гвіани кудись-інде. Ми нічим не ризикуємо — адже йде війна, і жодна країна не видасть нас. Принаймні так я вважаю.

Гітту з моїм планом згоден. Він теж гадає, що є й кращі країни, в яких живеться легше, ніж у Британській Гвіані. І ми починаємо готувати втечу. Бо самовільний виїзд із Британської Гвіани — дуже серйозне правопорушення. До того ж ніхто з нас не має паспорта.