Анрі Шарр'єр - Метелик

Каторжани й індійці збираються разом, приносять ганусівку й святкують моє визволення з поліції. На суді була й Індарииа родина, і тепер усі пишаються, що мають у своєму колі «супермена». Вони не дурні й здогадалися, що я сам приклеїв ті крильця.

І все ж таки невдовзі ми продали ресторан. Це й мало статися. Індара та Дая були з біса гарні, і їхній стриманий стриптиз доводив моряків мало не до шалу, так ніби дівчата роздягалися зовсім. Індара з Даєю помітили, що чим ближче вони підносили свої ледь прикриті вуалями перса під ніс матросам, тим більше одержували чайових. Ті сердеги були щедрі, а що їхня враз розпалена пристрасть не знаходила виходу, то вони просто шаленіли.

Якогось дня сталося те, що я передбачав. Одному рудому ластатому здорованю замало було бачити оголене стегно: уздрівши на мить її плавки, він просунув руку в проріз сукні й брутально схопив мою яванку так міцно, мовби стиснув кліщами. Вона якраз тримала в руках велику карафку з водою, яку й розбила йому на голові. Здоровань звалився долі, але, падаючи, зірвав з неї плавки. Я кинувся підвести його, а друзі здорованя подумали, що я збираюсь його бити, отож я не встиг навіть скрикнути, як отримав могутній удар кулаком у самісіньке око. Може, цей моряк-боксер справді хотів захистити свого друга, а може, почастував стусаном чоловіка гарної індійки, вважаючи його винним у тому, що їм не дають заволодіти нею. Хтозна! В усякому разі, мені дістався прямий удар в око. Моряк повірив у свою швидку перемогу, бо знову став у позицію боксера й закричав: «Бокс, бокс»! Та я копняком у болюче місце й ударом голови в підборіддя збиваю його з ніг, і він простягається на підлозі.

Зчиняється загальна бійка. З кухні мені на допомогу прибігає однорукий і заходиться лупцювати моряків качалкою, якою він качає тісто для своїх спагетті. Кюїк-Кюїк кидається в розлючений гурт з двозубою виделкою. Колишній паризький розбишака, гроза балів з танцями на вулиці Лап, орудує стільцем, наче довбнею. Почуваючись незручно без плавок, І н дар а зникає із зали.

Підсумок: п’ятьом американчикам серйозно розбито голови, іншим проколено різні місця тіла виделкою Кюїка. Скрізь кров. На дверях став негр-полісмен, нікого не випускаючи з ресторану. На наше щастя, бо невдовзі підкочує джип військової поліції. В білих гетрах і з піднятими жезлами військові полісмени намагаються прорватися до ресторану і, побачивши, що їхні моряки закривавлені, звісно, прагнуть помститися за них. Негр-полісмен відштовхує їх, а потім простягує руку з жезлом упоперек дверей і каже:

— Поліція її величності королеви.

Нарешті під’їздять англійські полісмени, вони виводять нас із ресторану, садовлять у поліційний фургон і відвозять до комісаріату. Оскільки лише в мене самого підбите око, а всі інші з нашого боку не поранені, то полісмени не вірять у наш законний самозахист.

Через тиждень суд згоджується з нашим твердженням, що ми захищалися, і відпускає нас на волю, крім Кюїка, якого засуджує за проколи виделкою до тримісячного ув’язнення. Ми не змогли знайти пояснення на своє виправдання, звідки на тілах моряків узялися ті численні подвійні дірочки, що їх наробив їм виделкою Кюїк-Кюїк.

Упродовж наступних двох тижнів у нашому ресторані зчинилося ще шість бійок, ми відчули, що більше не вистоїмо. Моряки вважали цю історію незакінченою, а що до ресторану щоразу заходили свіжі їхні пики, то ми ніяк не могли знати, друзі це чи ні наших ворогів.

Отож ми продали ресторан, узявши за нього менше, ніж заплатили. Воно й не дивно: ресторан зажив поганої слави, і покупці не стояли за ним у черзі.

— Що ти робитимеш далі, однорукий?

— Поки Кюїк-Кюїк вийде з в’язниці, я відпочиватиму. Я не можу знову скористатися з візка та віслюка, бо ми їх продали. Найкраще буде нічого не робити, відпочивати. Поживемо — побачимо.

Нарешті Кюїк-Кюїк виходить на волю. Він розповідає нам, що з ним добре поводилися.

— Єдина незручність була в тому, — каже він, — що зі мною в камері сиділо двоє засуджених до страти.

Англійці мають жахливу звичку: вони попереджають засудженого за сорок п’ять діб до страти, що його повісять такого-то дня о такій-то годині, що королева відмовила йому в помилуванні.

— Отож, — розповідає Кюїк-Кюїк, — ці двоє засуджених до смертної кари щоранку кричали один одному: «Джоне, ще на один день менше нам лишилося жити, ще маємо стільки-то днів». А той щоразу не переставав ображати свого спільника.

Коли б не це, то Кюїк-Кюїку цілком спокійно сиділося б у в’язниці, де до нього ставилися добре.