Анрі Шарр'єр - Метелик

З бокситових копалень прийшов до нас Паскаль Фоско. Паскаль найдобріший серед утікачів. Непоганий механік, він заробляє лише чотири долари на день, але завжди примудряється нагодувати одного-двох каторжан, які переживають труднощі.

Ці копальні дуже далеко в джунглях. Біля табору, де живуть робітники й інженери, виросло невеличке село.

В порту безперестану вантажать на численні сухогрузи руду. І мені спадає на думку: чом би нам не відкрити кабаре в цьому глухому закутку у джунглях? Мабуть, там люди дуже нудьгують ночами.

— Твоя правда, — каже мені Фоско, — там нема ніяких розваг. Взагалі нема нічого.

Через кілька днів Індара, Кюїк-Кюїк, однорукий і я сідаємо на невелике судно, яке за два дні привозить нас по річці до копальні «Маккензі». Табір, у якому живуть інженери й робітники копальні, чепурний і чистий, на вікнах фешенебельних будиночків натягнуто металеві сітки, що захищають їхніх мешканців від москітів. А найближче село страшенно брудне, в ньому нема жодного цегляного чи кам’яного будинку. Самі тільки глиняні та бамбукові халабуди, криті пальмовим листям, і лише деякі — оцинкованою бляхою. Тутешні чотири жахливих бари кишать клієнтами. Моряки б’ються за кухоль теплого пива. В жодному барі нема холодильника.

Паскаль мав рацію, в цьому глухому закутку є що робити. Зрештою, я втікач, прагну пригод і не можу жити спокійно, як живуть мої товариші. Мені замало працювати лише задля того, щоб заробити собі на хліб.

А що вулиці розгрузають під час дощу, то я вибираю одне узвишшя, що стоїть трохи віддалік од центру села. Певен, що коли йтиме дощ, вода не затопить будови, яку я збираюсь звести.

За десять днів з допомогою негрів-теслярів, що працюють на копальні, ми зводимо прямокутну залу завдовжки двадцять метрів і завширшки — вісім. За тридцятьма чотиримісними столиками зможуть зручно сидіти сто двадцять осіб. Споруджуємо поміст, на який виходитимуть артисти, й шинквас з дванадцятьма високими табуретами на всю ширину зали. Поряд з кабаре будуємо ще одну споруду На, вісім кімнат, де зможуть жити шістнадцять чоловік.

Поїхавши до Джорджтауна купити столи, стільці, посуд і таке інше, я найняв чотирьох прекрасних негритянок до нас у офіціантки. Дая, яка працювала в нашому ресторані теж згодилася поїхати з нами. Одна кулі бренькатиме на старенькому фортепіано, яке я взяв напрокат. Лишається нерозв’язаним питання з видовищем.

Після довгих і нелегких умовлянь мені вдається переконати двох яванок: одну португалку, одну китаянку та двох чорнявок кинути проституцію й стати в нас артистками-роздягальницями. Стара червона завіса, куплена в лахмітника, відкриватиме й закриватиме виставу.

З усіма цими людьми я пливу вгору по річці катером, яким везе нас рибалка-китаєць. У одній крамниці, що торгує спиртним, я набрав у кредит різних напоїв. У крамниці мені довіряють, я розплачуватимусь за продані напої раз на місяць. Крамниця постачатиме нам стільки лікеру, скільки його треба буде. Коли піаністка перепочиватиме, мені стануть у пригоді старий патефон і потерті платівки. В одного індійця, який підібрав пожитки роз’їзного театру, я купив усякі сукні, спідниці, чорні й кольорові панчохи та підв'язки до них, ще добротні ліфчики, і тепер увесь цей мотлох стане «гардеробом» моїх «артисток».

Кюїк-Кюїк придбав столи, стільці й постіль, Індара — склянки й усе необхідне для кабаре, я — напої, крім того, я зайнявся «артистками». Щоб з усім цим упоратися за тиждень, треба було добре побігати. Зрештою, і майно, і люди вже на катері.

За два дні ми припливаємо до копальні. Поява у цьому загубленому в джунглях кутку десяти дівчат зчиняє справжню веремію. Кожен з нас іде із своїм клунком до «Бамбукової хижини»— так ми назвали наше кабаре.

Починаються репетиції. Навчити своїх «артисток» роздягатися — справа— не така легка. Передусім тому, що я дуже погано розмовляю по-англійському, по-друге, все своє життя вони роздягалися вельми швидко, бажаючи якнайхутчіше спекатися клієнта. А тепер їм треба все робити навпаки: що повільніше вони роздягатимуться, то дужче вабитимуть до себе чоловіків. Кожна дівчина повинна мати свою тактику. Спосіб роздягатися мусить цілком гармоніювати з одягом дівчат.

Маркіза в рожевому корсеті, в криноліновій сукні та довгих панталонах з білим мереживом роздягається повільно за ширмою перед великим дзеркалом, в якому публіка може милуватися кожною частиною її тіла, яке вона поступово оголює.