Анрі Шарр'єр - Метелик

Сорок вісім годин ми маємо плисти рівно на північ. Я хочу здійснити свою давню мрію — дістатися до Британського Гондурасу. Для цього нам треба понад дві доби плисти у відкритому морі.

Втікачів у човні п’ятеро: Гітту, Шапар, Барр’єр, Депланк і я, Метелик, що взяв на себе відповідальність за це плавання.

Через годин тридцять нашої подорожі здіймається страшенний шторм, який переходить у справжнє стихійне лихо. Спалахують блискавки, гримить грім, ллє злива, а величезні хвилі й ураганний вітер, що вихором кружляє над океаном, підхоплюють нас і кидають у такі морські безодні, яких я зроду не бачив і навіть не уявляв собі. Уперше на моїх очах вітер так різко змінив напрям; пасату раптом не стало, і буря штовхає наш човен у протилежний бік. Якщо це триватиме з тиждень, то нас прижене назад на каторгу.

До речі, цей тайфун став пам’ятним, про це я згодом дізнався на Трінідаді від французького консула пана Агостіні. Він зламав на його плантації понад шість тисяч кокосових пальм. Тайфун, промчавши вихором, буквально скосив на рівні зросту людини цей пальмовий ліс. Він попідхоплював будинки й, пронісши в повітрі вельми далеко, порозкидав їх по землі й морі… Ми залишилися без харчів, без бочки з водою, без речей. Щогла зламалася, від неї зостався оцупок заввишки метрів два, вітрило порвалося, і, що найгірше, зламалося стерно. Чудом Шапар урятував невелике лопатоподібне весло, і ось я, орудуючи цим веслом, намагаюся вести човна. Крім того, ми поскидали з себе весь одяг — куртки, штани, сорочки — і зшили з нього дротом щось на зразок вітрила. Тепер ми в самих трусах. Під цим вітрилом, прикріпленим до залишку зламаної щогли, ми й пливемо далі.

Та ось знову повіяв пасат, і я беру курс прямо на південь, щоб дістатися до будь-якого берега, хай навіть до Британської Гвіани. Там нас не судитимуть, там нас добре приймуть. Мої товариші гідно поводилися під час цього, я б сказав, не шторму, а буревію, навіть урагану із зливою.

Тільки за шість днів, два з яких були спокійні, ми бачимо землю. З цим клаптем вітрила, яке вітер, незважаючи на дірки в ньому, ще надимає, ми не можемо пливти з тією точністю, якої нам хочеться. Недостатньо й малого весла, щоб спрямовувати в потрібний напрям човен. А що ми голі, то наші тіла страшенно попеклися на сонці, тому в нас ще поменшало сили, ми неспроможні боротися. Ні в кого з нас не лишилося шкіри на носі, він — суцільна рана. Губи, ступні й стегна теж, обгорівши, потріскалися. Спрага так нас замучила, що Депланк і Шапар спробували пити морську воду. Від цього вони почали ще дужче страждати. Одначе, попри спрагу та голод, що підточують наші сили, між нами панує повна злагода: ніхто, зовсім ніхто не скаржиться. Жоден з нас не дає порад товаришеві. Той, хто п’є солону воду, й той, хто хлюпає на себе цю воду, запевняючи, ніби вона освіжає його, сам пересвідчується, що морська вода роз’їдає його рани й, випаровуючись, ще дужче пече.

Лише в мене очі ще можуть дивитися, а в моїх товаришів вони загноїлися й повіки постійно злипаються. Тож очі, попри біль, будь-що слід промивати, аби можна було їх розплющити і все ясно бачити. Гаряче сонце так пряжить, що це вже несила витерпіти. Депланк, немовби схибнувшись, каже, що він ладен кинутися в воду.

І ось уже дві години мені здається, ніби я бачу на обрії землю. Звісно, я одразу ж мовчки, бо ще не певен цього, повертаю човна в той бік. З’являються й кружляють над нами птахи. Отже, я не помилився. Своїм криком птахи виводять із заціпеніння моїх товаришів, котрі очманіли від пекучого сонця й утоми, лежать на дні човна, позатулявши руками обличчя.

Гітту, прополоскавши рота, щоб сказати хоч кілька слів, питає:

— Метелику, ти бачиш землю?

— Бачу.

— Як ти гадаєш, через скільки годин ми припливемо до неї?

— Годин через п’ять-сім. Слухайте, друзі, я далі не можу терпіти. Я такий самий попечений, як і ви, а, крім того, намуляв собі об лаву сідниці, і їх роз’їдає солона морська вода. А ще в мене страшенно болить рука, якою я тримаю весло. Тепер віє легенький вітер, і ми пливемо повільно. Пропоную зняти вітрило й напнути його над човном, щоб сховатися до вечора від цього пекучого сонця. Човен сам плистиме на хвилях до берега. Тільки нехай хтось із вас сяде на моє місце й візьме в руки весло.

— Гаразд, Метелику. Треба й справді зробити з вітрила навіс і трохи поспати в його затінку.

Я приймаю це рішення о першій годині дня, коли немилосердно пече сонце. Опинившись нарешті в затінку, я задоволено випростуюся на дні човна. Мої товариші дали мені найкраще місце, куди з носа човна завіває свіже повітря. Той, хто залишається на вахті, теж сидить під навісом. Усі, навіть вахтовий, швидко поринають у забуття, а згодом і засинають.