Анрі Шарр'єр - Метелик

Кожен гурт жінок цілує того втікача, якого вони доглядали. Тібісай, Нені та й Негріта, цілуючи мене, гірко плачуть. Чоловіки тиснуть нам руки, показуючи в такий спосіб, як їм прикро, що нас забирають до в’язниці.

До побачення, ірапці! До побачення, благородні люди, які не побоялись осудити власті своєї країни й захистити ще вчора незнайомих вам бідолах! Ваш хліб, той хліб, що його ви відривали від свого рота й давали мені, став для мене символом людського братерства, високим прикладом поведінки на майбутні часи. Завжди роби добро тим, хто страждає, навіть якщо для цього доводиться в чомусь відмовити собі. Допомагай нещаснішим від себе… І якщо згодом я стану вільним, то завжди, коли зможу, допомагатиму іншим так, як мене навчили це робити перші люди, котрих я зустрів у Венесуелі.

За дві години ми приїздимо до великого селища Гуїрії. Тут морський порт, і Гуїрія претендує на те, щоб бути справжнім містом. Префект сам передає нас начальникові поліції всієї цієї округи. В комісаріаті з нами поводяться непогано, але влаштовують допит, і тупий судовий слідчий не хоче й припустити, що ми припливли з Британської Гвіани, де жили вільно. Навіть більше, коли ми на його вимогу пояснюємо, чому після такої короткої подорожі з Джорджтауна прибилися до затоки Парія вкрай знесилені, слідчий заявляє, що ми глузуємо з нього, розповідаючи, нібито потрапили в шторм.

— Два величезні банановози зазнали під час того шторму катастрофи, один суховантаж із бокситовою рудою пішов з усім екіпажем на дно, а ви на своєму човнику завдовжки п’ять метрів уціліли?! Хто вам повірить? Та з цієї баєчки посміється навіть божевільний жебрак, що просить милостиню на ринку. Ви брешете!

— З’ясуйте все це в Джорджтауні.

— Я не хочу, щоб англійці сміялися з мене!

Цей упертий, недоумкуватий, недовірливий, та ще й претензійний слідчий надсилає після цього хтозна-кому якесь повідомлення. В усякому разі, одного дня о п’ятій ранку нас будять, заковують у кайдани й кудись везуть у вантажній машині.

Порт Гуїрія, як я вже згадував, лежить у затоці Парія, якраз навпроти Трінідаду. Його кораблі запливають і в гирло Оріноко.

Десятеро поліцейських ведуть нас п’ятьох, закутих у кайдани, до Сьюдад-Болівара — столиці штату Болівар. Ця подорож розбитими путівцями дуже виснажлива. Цілих п’ять днів їде машина, у кузові якої підскакують, мов мішки з горіхами, арештанти й поліцейські. Ночуємо ми теж у кузові, а вранці знову рушаємо в дорогу.

Нарешті ця довга й жахлива подорож закінчується — більш як за тисячу кілометрів від океану, в сельві, через яку від Сьюдад-Болівара до Ель-Дорадо тягнеться грунтова дорога.

Ми — й арештанти, й поліцейські — приїздимо до Ель— Дорадо, маючи вкрай поганий вигляд.

Що таке Ель-Дорадо. Колись це була надія іспанських конкістадорів. Коли вони бачили, як індіанці поверталися звідти з золотом, то щиро вірили, що там є золота гора чи принаймні напівзолота земля. Тепер Ель-Дорадо — це передусім селище на березі річки, в якій повно м’ясоїдної риби, що за кілька хвилин може зжерти людину або тварину. Посеред річки лежить острів, а на острові розташований справжній концентраційний табір — венесуельська каторга. Вона являє собою огороджений колючим дротом квадрат завбільшки сто п’ятдесят на сто п'ятдесят метрів. Майже чотириста чоловік там сплять, навіть у негоду, просто неба, бо кількох навісів з оцинкованої бляхи для стількох в’язнів не вистачає.

І хоч ми страшенно потомилися у цій подорожі, нас одразу ж, о третій годині дня, ведуть до концтабору, не вислухавши наших пояснень і нічого не пояснивши нам. А вже о пів на четверту, навіть не записавши наших прізвищ, двом із нас дають по заступу, а трьом — по кайлу. П’ятеро солдатів під командуванням капрала, погрожуючи нам рушницями та нагаями з бичачих жил, женуть нас на роботу. Ми здогадуємося, що в такий спосіб охоронці хочуть показати нам свою силу. Тому не послухатися їх зараз дуже небезпечно. А згодом буде видно.

Приходимо туди, де працюють каторжани. Нам наказують копати рівчак на узбіччі дороги, яку прокладають через сельву. Ми мовчки підкоряємося: кожен працює, скільки має сил, не підводячи голови. Проте чуємо тільки образи й бачимо, як в’язнів жорстоко шмагають нагаями. Одначе вдарити когось із нас охоронці не зважуються. Мабуть, вони навмисне б'ють своїх каторжан, щоб показати нам, як тут поводяться з в’язнями.

Сьогодні субота. Після роботи нас, спітнілих і брудних, ведуть до табору.