Анрі Шарр'єр - Метелик

— П'ятеро кайєннців, ідіть сюди! — кличе нас один капрал — мулат заввишки з метр дев'яносто. В руці у нього нагай. Цей нелюд пильнує за внутрішньою дисципліною в таборі.

Він наказує нам почепити свої гамаки біля воріт. Щоправда, під навісом, який захищатиме нас від дощу й сонця.

Більшість в’язнів тут — колумбійці, решта — венесуельці. Мабуть, на жодній іншій каторзі не лупцюють каторжан так, як у цій колонії. Коли б так били віслюка, як тут б’ють людей, він би здох. Проте майже всі в'язні в таборі почуваються добре, бо одержують ситну, смачну їжу. Ми проводимо невеличку нараду й ухвалюємо: якщо наглядач ударить когось із нас, ми всі полягаємо на землю і, нехай нас хоч ріжуть, не встанемо. Тоді напевне прийде якийсь начальник, і ми його спитаємо, чого нас кинули до цього табору — адже ми не вчинили на венесуельській землі ніякого правопорушення. Ми кличемо капрала, що стежить за внутрішньою дисципліною. Цей кат підходить з нагаєм у руці. Ми обступаємо його.

— Чого вам треба від мене?

— Хочемо сказати тобі кілька слів, — звертаюся до нього я. — Ми ні разу не порушимо вашого розпорядку, тож у тебе не буде приводу бити нас. Але ми помітили, що ти шмагаєш нагаєм будь-кого й без будь-якої причини— Ми покликали тебе, щоб заявити: того ж дня, коли ти вдариш котрогось із нас, тобі буде смерть— Зрозумів?

— Зрозумів, — відповідає мулат.

— І ще одна тобі порада.

— Яка? — перепитує він глухим голосом.

— Якщо схочеш переказати комусь наші слова, то перекажи їх офіцерові, а не солдатові.

— Гаразд, — відповідає капрал і йде від нас.

Ця розмова відбувається в неділю, коли в’язні не виходять на роботу— До нас з’являється офіцер.

— Як тебе звати?

— Метелик.

— Це ти ватажок у кайєннців?

— Нас п’ятеро, й усі ми ватажки.

— Тоді чому із наглядачем розмовляв саме ти?

— Бо я найкраще знаю іспанську мову.

Переді мною капітан національної гвардії. За його словами, охороною командує не він, а два офіцери, старші за нього. Але сьогодні їх у таборі нема, вони приїдуть у вівторок.

— Ти погрожував убити наглядача, якщо він ударить когось із вас, від свого імені й від імені своїх товаришів?

— Так, і наші наміри дуже серйозні. Тепер скажу вам ще таке: ми попередили наглядача, що не даватимемо приводу для тілесних покарань. Ви, капітане, знаєте, що ми не вчинили у Венесуелі ніякого правопорушення і нас не судив ніякий суд.

— Я нічого не знаю. Вас привезли до табору без документів, передали тільки таку записку від директора: «Пошліть цих людей на роботу одразу ж після їхнього приїзду».

— Гаразд, капітане, будьте справедливі, ви людина військова. Дайте своїм солдатам розпорядження, щоб вони, поки приїде ваше начальство, поводилися з нами не так, як поводяться з рештою в’язнів. Запевняю вас: нас не судили й не мають підстав судити, ми не вчинили у Венесуелі ніякого правопорушення.

— Гаразд, я дам такий наказ. Сподіваюся, ви не обманюєте мене.

Пополудні цієї першої неділі я встигаю роздивитися тутешніх в’язнів. Передусім мене вражає те, що всі вони фізично почуваються добре. По-друге, вони вже звикли, що їх щодня шмагають нагаєм, і терплять це навіть у неділю. Можна подумати, що вони відчувають задоволення від цього шмагання. Тому раз по раз і порушують дисципліну, грають у кісточки, обкрадають товариша, кидають непристойні слова жінкам, що приходять з села, приносячи в’язням солодощі та сигарети. Ті відповідають їм такими самими словами. В’язні віддають їм плетений кошик чи якийсь вирізьблений ними самими предмет за вбогий гріш або за коробку сигарет. Є в’язні, які заговорюють жінці зуби, беруть у неї через огорожу з колючого дроту те, що вона їм пропонує, і враз утікають, не віддавши їй обіцяного предмета, і зникають серед натовпу інших в’язнів. За всі ці порушення, навіть за найдрібніші, в’язні зазнають немилосердних тілесних покарань, від постійного шмагання нагаями шкіра на них уже буквально одубіла, в таборі панує страх, проте все це не дає ніякої користі суспільству і не зміцнює порядку в таборі, бо ці бідолахи анітрохи від цього шмагання не виправляються.

Звісно, дисциплінарна в’язниця на Сен-Жозефі з її тишею жахливіша за цей табір. Тут страх минає швидко. В’язень має змогу розмовляти вночі, до і після роботи, в неділю він одержує також ситну їжу, і йому неважко відбувати свій термін, який ніколи не перевищує п’яти років.

У неділю ми куримо, п’ємо каву. До нас підходять кілька колумбійців, але ми ввічливо, проте рішуче проганяємо їх. Треба, щоб нас тут мали за особливих в’язнів, інакше ми пропадемо.