Анрі Шарр'єр - Метелик

Сільвен не перестає робити гімнастичні вправи, а я, забродячи у воду, даю змогу хвилям цілими годинами шмагати мене по стегнах. Ці безугавні удари води по стегнах і ці постійні нахиляння, що я мушу робити, чинячи опір кожній хвилі, зробили мої ноги залізними.

Я підібрав біля покинутої криниці на острові триметровий ланцюг і прив’язав один його кінець до мотузки, яка зв’язує мої мішки. В мене є гвинт, який я просунув у два Кільця на другому кінці ланцюга й накрутив на нього гайку. В тому разі, коли я не зможу більше витерпіти без сну, прикріплю себе до мішків ланцюгом. Мабуть, тоді я зможу трохи поспати, не ризикуючи впасти у воду й відірватися від плота. Якщо мішки перекинуться, то я, опинившись у воді, прокинусь і знову перекину їх.

— Що ж, Метелику, нам знадобиться не більше трьох днів.

Ми сидимо на лаві Дрейфуса й дивимося на «Лізетту».

— Так, Сільвене, нам знадобиться не більше трьох діб. Я вірю, що ми досягнемо успіху. А ти?

— Напевне, Метелику. У вівторок уночі або в середу вранці ми вже будемо в джунглях. І тоді поминайте, як нас звали!

Шан знаходить для кожного з нас по десять кокосових горіхів. Крім ножів, ми візьмемо з собою два тесаки, вкрадені в коморі з інструментом.

Табір Ініні розташований на схід від Куру. Ми будемо певні, що йдемо в правильному напрямі, коли йтимемо вранці на сонце.

— У понеділок вранці Санторі схибнутися з розуму, — каже Шан. — Я сказати, що ти й Метелик зникли лише в понеділок після третьої години, коли наглядач прийде після пообіднього сну.

— А чому б тобі не прибігти одразу ж і не сказати, що хвиля змила нас, коли ми ловили рибу?

— Ні, я не хотіти ускладнень. Я сказати: «Начальнику, Метелик і Стефан сьогодні не приходили працювати, Я сам годувати свиней». Не більше й не менше.

Неділя, сьома година вечора. Я щойно прокинувся. Я навмисне проспав від суботнього ранку. Місяць зійде аж о дев’ятій годині. Тож поки що надворі дуже темно. Зірок майже не видно. Виходимо з барака. Над нашими головами пропливають важкі хмари. Ми не раз ходили потай уночі ловити рибу чи прогулюватися по острову, і тепер ніхто мовби й не помічає, що ми покидаємо табір. Нас троє — Шан, Сільвен і я.

— Ходімо. — І ми швидко простуємо на північний берег.

Витягуємо з грота два плоти. Всі троє відразу стаємо мокрі. Вітер завиває, наче буря в розбурханому морі. Сільвен і Шан допомагають мені винести пліт на скелю. В останню мить я вирішую прив’язати до лівої руки мотузку, прикріплену до одного з мішків. Я раптом злякався, що впаду з плота й мене понесе в океан без нього. Шан допомагає Сільвенові піднятися з його мішками на протилежну скелю. Місяць уже підбився високо, довкола стало видно.

Я обв’язую собі голову рушником. Тепер нам треба перечекати шість великих хвиль. Це триватиме близько тридцяти хвилин.

Шан підходить до мене, обіймає за шию й цілує. Потім лягає на скелю й упирається ногами в заглибину в ній: він притримуватиме мене за ноги, щоб я не впав від удару «Лізетти».

— Ще одна, — гукає Сільвен, — а потім буде наша! — Він стоїть перед своїм плотом, прикриваючи його собою від хвилі, яка зараз рине на нього. Я стою перед своїм плотом: мене притримує Шан, уп’явшись нігтями в мої литки.

І ось наближається «Лізетта». Вона стрімка, ніби церковний шпиль. З оглушливим шумом хвиля розбивається об дві наші скелі й падає в підковоподібну заглибину між ними.

Я вмить кидаюсь у воду, а слідом за мною кидається й мій друг. І ось «Лізетта» із запаморочливою швидкістю несе нас та наші плоти, що мовби прилипли один до одного, у відкрите море. Не минає й п’яти хвилин, як ми вже пливемо метрів за триста від берега. Сільвен іще не виліз на пліт. А я вже за хвилину лежав на мішках. Шан вискочив на лаву Дрейфуса й махає нам на прощання білою ганчіркою. П’ять хвилин тому ми проминули небезпечне місце, де утворюються хвилі, які котяться просто на острів Дьябль. А ті хвилі, що тепер несуть нас, довші, вони майже без піни й розмірені, спокійні.

Ми дрейфуємо, мовби злившись із ними, й не боїмося, що наші плоти поверне назад до острова.

Ми підіймаємося й опускаємось разом з високими хвилями, які нестримно несуть нас у відкрите море: почався відплив.

Опинившись на гребені однієї з хвиль, я повертаю голову і ще раз бачу білу ганчірку Шана. Сільвен не дуже далеко від мене, за якихось метрів п’ятдесят, ближче до відкритого моря. Він раз у раз підводить руку й на радощах махає.