Анрі Шарр'єр - Метелик

Я з’їдаю дві пригорщі м’якуша кокосового горіха й випиваю з бурдюка Санторі кілька добрих ковтків води. Просушивши на вітрі руки, дістаю з торбинки сигарету і з насолодою курю. Перше ніж споночіло, ми з Сільвеном помахали один одному рушниками, побажавши на добраніч. Він усе ще далеко від мене. Я сиджу, випроставши ноги. Потім старанно викручую й надягаю вовняну куртку. Ці куртки, навіть мокрі, добре гріють, а я, коли заходить сонце, починаю мерзнути.

Вітер свіжішає. Тільки хмари над західним обрієм ще омиває рожеве світло. Все інше огортає сутінь, яка з кожною хвилиною стає дедалі густішою. На сході, звідки дме вітер, хмар немає. Отже, дощ нам не загрожує.

Я думаю тільки про те, що мені не слід марно намочуватися, а також запитую себе, чи треба мені, коли мене скорить утома, прив’язатися до мішків, адже, якщо судити з мого досвіду, це надто небезпечно. Потім доходжу висновку, що я був скутий у своїх рухах через надто короткий ланцюг; один його кінець я без потреби намотав на вірьовки та дріт. Цей кінець легко можна буде відмотати, подовживши ланцюг. Тоді я зможу легше рухатися. Я розплутую ланцюг і пригвинчую його собі до паска. Добре змащена гайка легко викручується й закручується. Її не слід затягувати до кінця, як я це зробив першого разу. Так я почуваюсь спокійніше, бо страшенно боюсь заснути й відірватися від плота.

Так, вітер дужчає, здіймаючи дедалі вищі хвилі. В мене таке враження, що я спускаюсь на санках з гірок, які щоразу вищають і вищають.

Стає зовсім темно. Небо всівають міріади зірок, а Південний Хрест сяє яскравіше від решти сузір’їв.

Я не бачу свого друга. Ця ніч буде дуже важлива, бо коли нам пощастить, що вітер не вщухатиме до ранку, ми подолаємо чималу відстань.

Що далі заходить у ніч, то дужче дме вітер. З моря повільно випливає коричнево-червоний місяць, та коли він нарешті сходить цілком і постає у всій своїй величі, я виразно бачу на ньому темні плями, які надають йому вигляду людського обличчя.

Отже, вже минула десята година. Довкола світлішає. Що вище здіймається місяць, то дужче відступає темрява. Хвилі на поверхні моря відсвічують сріблом і обпікають мені зір. Як важко дивитися на ці срібні відблиски, котрі справді ранять мені очі, вже натомлені сонцем і роз’їдені солоною водою.

Марно я кажу собі, що перебільшую, до того ж безсилий стриматись, я викурюю одну за одною три сигарети.

А пліт на неспокійному морі безтурботно то підіймається, то опускається. Я не можу довго сидіти на мішках, бо в такій позі мої ноги зводять страшенно болючі судоми.

Ноги мої, звісно, знову мокрі, зате тіло майже сухе: вітер висушив куртку, і жодна хвиля не хлюпнула на мене. Очі пече все дужче й дужче. Я заплющую їх. Час від часу дрімаю. «Ти не повинен спати!» Легко так сказати, а я вже не можу терпіти. Хай йому дідько! Я борюсь із заціпенінням. І щоразу, коли отямлююсь, відчуваю страшний біль у голові. Потім дістаю запальничку і, щоб не заснути., іноді припікаю собі плече або шию..

Мене охоплює моторошна тривога, і я намагаюся будь-що її розвіяти. Невже таки засну? Цікаво, чи прокинусь я в холодній воді, якщо впаду з плота? Я добре зробив, що прив’язався до нього. Я не можу залишитися без цих двох мішків, адже вони — моє життя. Ох і кепсько ж мені буде, якщо я шубовсну у воду й не прокинусь.

Ось уже кілька хвилин я зовсім мокрий. Одна хвиля, збунтувавшись і не забажавши котитися в той бік, у який котилися всі хвилі, налетіла на мене справа. Вона не просто намочила мене, аг, розвернувши пліт боком до решти хвиль, накрила з головою.

Друга ніч тягнеться дуже довго. Котра тепер година? Якщо судити по місяцю, що починає опускатися до заходу, вже десь друга чи третя ночі. Позаду п’ять припливів і відпливів, отже, у морі ми тридцять годин. Я промок до кісток, і це пішло мені на користь: холод зовсім прогнав мій сон. Я весь тремчу, але очі в мене тепер не склеплюються. Ноги мої задерев’яніли, і я вирішую підігнути їх собі під сідниці. Підтягтись на обох руках, я зміг сісти на ноги. Пальці на них страшенно змерзли, може, тепер вони піді мною зігріються.

Я сідаю по-турецькому й довго сиджу в такій позі. Намагаюся побачити Сільвена: море яскраво освітлене місяцем. Однак він уже майже над обрієм і засліплює мені. очі. Я нічого не можу розгледіти. Сільвен не має чим прив’язатися до мішків, і хтозна, чи він ще сидить на них. Я в розпачі. Все видивляюся, видивляюся, але марно. Вітер хоч і сильний, але розмірений, не поривчастий. А це головне. Я пристосувався до нього, і моє тіло мовби злилося з мішками.