Анрі Шарр'єр - Метелик

Роззираючись довкола себе, я прагну тільки одного: побачити свого товариша. Висушую на вітрі пальці і, заклавши їх у рот, щосили свищу. Прислухаюсь. Не чути нічого. Чи Сільвен уміє свистіти в пальці? Я цього не знаю. Я мав би про це в нього спитати перед відплиттям. Ми легко могли б виготовити два свистки! Я докоряю собі, що не подумав про це. Потім складаю руки рупором і кричу: «Ге-гей!» Чути тільки Свист вітру й хлюпання хвиль.

У мене рветься терпець, я встаю на мішках на повен зріст, притримуючи лівою рукою ланцюг, і так стою упродовж того часу, поки аж п’ять хвиль виносять мене на свій гребінь. Щоразу, коли я опиняюсь на гребені хвилі, стою на випрямлених ногах, а під час спусків і підйомів присідаю. Нічогісінько не бачу ні праворуч, ні ліворуч, ні попереду себе. Може, він позаду? Я не наважуюся озиратись. Здається, ліворуч від себе я помітив у місячному сяйві невиразну темну лінію. То, певне, джунглі.

Вранці я побачу дерева, від цієї думки мені легшає на душі. «Коли настане день, ти побачиш джунглі, Метелику! І Бог дасть, ти побачиш і свого друга!»

Розтерши собі ступні, я випростовую ноги. Потім просушую руки й вирішую закурити. Викурюю аж дві сигарети. Котра вже година? Місяць опустився дуже низько. Я не пригадую, за скільки часу до сходу сонця він зайшов минулої ночі. Заплющую очі й намагаюся пригадати це, викликаючи в пам’яті картини першої ночі. Та раптом я бачу, як на сході починає жевріти небо; на заході тепер визирає тільки краєчок місяця. Отже, вже близько шостої години. Південний Хрест давно зник, Великий і Малий Вози також. Яскраво сяє лише Полярна зоря. Відколи Південний Хрест зник, вона стала небесною царицею.

Здається, вітер посилюється. Принаймні він дме куди дужче, ніж уночі. Хвилі здіймаються могутніші й вищі, а на їхніх гребенях куди більше піни, ніж її було вчора звечора.

Вже тридцять годин я в морі. Треба визнати, що досі все йшло більш-менш добре і що найважчим буде день, який починається.

Пробувши вчора під тропічним сонцем від шостої ранку до шостої вечора, я страшенно обпікся. Якщо й сьогодні так пражитиме сонце, то мені буде непереливки. Хоч я ще відчуваю нічну свіжість, губи в мене вже потріскалися. Вони, як і очі, дуже горять. Долоні й передпліччя теж. Мабуть, мені не слід оголювати руки. Чи тільки зможу витерпіти в куртці? Крім того, в мене страшенно пече між стегнами. Звісно, не від сонця, а від солоної води та тертя об мішки.

У всякому разі, друже, обпечений ти чи ні, але ти здійснив утечу й тепер ладен іще не таке витерпіти. Ти маєш дев’яносто відсотків гарантії дістатися живим на Велику Землю, а це вже щось означає, правда ж? Навіть коли я доберусь туди напівживий і буквально розбитий, то зможу сказати собі, що немарно здійснив таку подорож. За весь цей час ти, друже, не побачив жодної акули. Невже всі вони у відпустці? Не заперечуй, ти щасливчик, до того ж досить дивний.

Ось побачиш, цього разу все буде гаразд. З усіх твоїх старанно виважених, добре підготовлених утеч нарешті увінчається успіхом найбезглуздіша. Два мішки з кокосовими горіхами й вітер, що штовхає тебе по морі до Великої Землі. Зізнайся, людині не конче треба вирости в приморському місті Сен-Сірі, аби знати, що кожен уламок корабля море викидає на берег.

Якщо вітер і хвилі й удень будуть такі самі, то я певен, що пополудні ми дістанемося до берега.

Позад мене з моря виринає тропічне страховисько. Воно дише вогнем і має такий вигляд, ніби сьогодні збирається все довкола спопелити. Страховисько вмить проганяє місячне сяйво. Ще навіть не зовсім зійшовши, воно стає господарем тропіків. Дуже швидко прогрівається повітря. За годину буде спекотно. Все моє тіло переймається відчуттям тепла. Тільки-но мене освітили перші промені сонця, це ніжне тепло мовби розлилося по мені від пояса до голови. Скидаю рушника з голови й підставляю щоки до сонця, наче до багаття в лісі. Це страховисько, перше ніж обпалити, хоче дати відчути мені, що воно передусім животворне, а вже потім смертоносне.

Моя кров пульсує жвавіше, і я навіть відчуваю, як вона вирує в мокрих ногах.

І ось я виразно бачу джунглі — тобто не джунглі, а лише верхівки дерев. У мене таке враження, ніби вони зовсім недалеко. Зачекаю, поки сонце підіб’ється над обрієм, тоді зведуся на ноги й спробую побачити Сільвена.

Не минає й години, а сонце вже досить високо. Так, сьогодні буде спекотно. Моє ліве око закисло й не зовсім розплющується. Я зачерпую в пригорщу води й промиваю його. Око болить. Я скидаю куртку. Поки сонце ще не дуже пече, побуду трохи голий.