Анрі Шарр'єр - Метелик

Я знову лягаю на пліт і гребу руками у твані, що вже майже схожа на рідину. Ми втуплюємось очима один в одного. Сільвен подає мені знак, ніби хоче сказати: облиш, не витрачай марно сили. Та я чимдуж гребу далі і вже наближаюся метрів на тридцять до товариша, коли накочується трохи більший потік. Він накриває мене й мало не змиває з мішків, які він підштовхує ще на п’ять-шість метрів уперед.

Коли потік проминає мій пліт, я дивлюся в бік Сільвена. Але його вже не видно. Твань під тоненьким шаром спіненої води зовсім гладенька. Над поверхнею навіть не з’являється рука мого товариша, щоб помахати мені на прощання. Я реагую на це цілком по-тваринному, над усіма почуттями переважає інстинкт самозбереження: «Ти залишився живий. Тепер ти сам, і коли опинишся в джунглях, продовжувати втечу тобі буде не з медом».

Потік, що розбивається мені об спину, бо я сиджу, закликає мене до порядку. Він згинає мене вдвоє, а його удар виявився таким сильним, що я кілька хвилин не можу відсапатися. Пліт проповз іще кілька метрів, і тільки тепер, дивлячись, як цей потік завмирає біля підніжжя дерев, я починаю оплакувати Сільвена: «Ми були так близько. Якби ти не встав з плота! Нас відділяли від дерев лише якихось три сотні метрів! Навіщо ти це зробив? Скажи ж бо мені, чому ти вчинив це безглуздя? Як ти міг припустити, що по такій тонкій кірці на намулі можна пішки дістатися до берега? Невже тебе підганяло сонце? Чи віддзеркалення моря? Що мені думати? Невже ти більше не міг терпіти це пекло? Скажи мені, чому такий чоловік, як ти, не зумів змиритися з цією спекотою ще кілька годин?»

Потоки накочуються один за одним з рокотом. Вони дедалі частішають і стають глибшими, щоразу цілком накривають мене й підштовхують на кілька метрів ближче до берега, але не відриваючи від намулу Десь о п’ятій годині ці потоки враз перетворюються на хвилі, тривають пліт з дна, і він починає пливти. Хвилі, маючи під собою певну глибину, не рокочуть. Рокіт потоків стих. Сільвенів пліт уже заплив у джунглі.

Нарешті я опиняюсь за якихось двадцять метрів від пралісу. Коли хвиля відкочується, я знову опиняюсь на намулі, але вирішую не вставати з мішків, аж поки схоплюсь руками за гілляку або за ліану. Я просиджую ще понад годину, перше ніж приплив підіймається настільки, що заносить мене в джунглі. Чергова хвиля з гурчанням жбурляє мій пліт під дерева. Я відгвинчую гайку й звільняюсь від ланцюга, але не викидаю його, може, він іще мені знадобиться.

Швидко, поки не настала ніч, я пробираюсь у джунглі, то йдучи, то пливучи, бо тут теж стоїть твань, яка може засмоктати. Вона заходить далеко в джунглі, і я не встигаю до вечора дістатися до суходолу.

Мені в ніс б’є жахлива затхлість, а очі виїдає якийсь газ. Мої ноги заплутуються в траві та листі. Але я намагаюся ще далі підплисти на мішках. Щоразу просуваючись на крок уперед, намацую ногами дно під водою, і тільки тоді, коли вони не грузнуть, іду далі.

Першу ніч я проводжу на великому дереві, що впало на землю. Наді мною повно всіляких птахів та комах. Тіло моє горить, його бере на кольки. Я прив’язую до дерева торбину й надягаю куртку. В цій торбині — моє життя: адже кокосовим горіхом я можу погамувати й голод, і спрагу. Тесак прив’язаний до правої руки. Я стомлено випростуюся на стовбурі між двома гілляками й одразу ж засинаю. Тільки бурмочу кілька разів: «Бідолашний Сільвен!»

Мене будять пташині крики. Сонце пробивається глибоко в джунглі, воно ще низько, недавно зійшло, ще тільки сьома чи восьма година. Довкола стоїть вода. Отже, це приплив.

Уже минуло шістдесят годин відтоді, як я вирушив з острова Дьябль. Пересвідчуюсь, що я далеко від моря. В усякому разі, я зачекаю, коли приплив відступить, і сходжу до моря висушитися та трохи зігрітися. В мене більше нема прісної води. Залишилося ще три жмені м’якуша кокосового горіха, який я з насолодою їм і яким натираю свої рани. М’якуш має олію, яка пом’якшує мої опіки. Потім викурюю дві сигарети. Я думаю про Сільвена, цього разу без егоїзму. Чи не варто було мені втікати без друга? Я ж боявся, що сам не зумію дістатись на волю. Тож нічого не змінилося в моєму становищі, тільки великий смуток стискає моє серце, і я заплющую очі, ніби це може завадити мені уявляти сценку загрузання мого друга у твань. Для нього все вже скінчилося.

Я засунув свою торбину в дупло, вийнявши з неї кокосові горіхи. Мені вдається, щосили б’ючи ними об дерево, розбити два горіхи. З’їдаю їхній м’якуш і випиваю з них надто солодку рідину. Море швидко відступає, і я легко йду по болоті до берега.