Анрі Шарр'єр - Метелик

— Так, на островах краще.

Ми сідаємо на короткий час на товсту гілляку. Я пропоную йому одну з його бляшанбк молока. Він відмовляється взяти її, воліє жувати м’якуш кокосового горіха.

— Твоя жінка молода?

— Так, їй тридцять два роки. А я маю вже аж сорок. У нас п’ятеро дітей — три дівчинки й два хлопчики.

— Ти добре заробляєш?

— Я непогано зводжу кінці з кінцями завдяки трояндовому дереву. Дружина моя пере й прасує білизну для наглядачів. Це теж неабияка підмога. Ми люди дуже бідні, але їмо досхочу, і всі діти ходять до школи. В них є в що взутися.

Бідолашний негр вважає, що коли його діти мають взуття, то в нього все гаразд. Він такого самого зросту, як і я, в його негритянському обличчі нема нічого неприємного. Навпаки, ясні очі свідчать, що він людина, сповнена чеснот, які роблять йому честь, — трудар, добрий батько, добрий чоловік і добрий християнин.

— А ви, Метелику?

— Я, Жане, намагаюсь знову ожити. Похований живцем десять років тому, я весь час прагнув утекти, щоб колись стати вільним, як ти, мати дружину та дітей і навіть по— думки нікому не зробити зла. Ти сам сказав, що каторга робить людину пропащою, отже, кожен, хто поважає себе, мусить вибратися з тієї твані.

— Я чесно допоможу вам у цьому. Ходімо.

Ліан добре орієнтується в джунглях, ні разу не збивається з дороги й нарешті приводить мене до табору індокитайців. Вже пізній вечір. Здалеку долинає стукіт, але світла ми не бачимо. Жан пояснює мені: щоб підійти до самого табору, треба минути одну-дві сторожові будки. Ми вирішуємо заночувати в лісі.

Я помираю від утоми, але заснути боюся. А що, як я помиляюсь у негрові? Що, як він тільки прикидається ягням і при нагоді схопить рушницю й уколошкає мене? Тоді він матиме подвійний виграш: і мене спекається, і одержить винагороду за те, що застрелив утікача.

Так, Жан чоловік розумний. Не зволікаючи, він мовчки вкладається спати. Я хочу зв’язати негра, але потім мені спадає на думку, що коли я міцно спатиму, він обережно перетре мотузок, і я навіть нічого не почую. Тож мені не слід засинати. Я не повинен довіряти людині, яка, цілком імовірно, має мене за розбійника.

Ніч видається темна. Негр лежить за два кроки від мене, і я бачу лише білясті підошви його босих ніг. Джунглі мають притаманні їм нічні звуки — невпинне завивання мавпи з великим зобом. Цей її хрипкий і могутній крик чути за кілька кілометрів. Він багатозначний, бо коли він розмірений, то це означає, що вся зграя мавп може спокійно Їсти чи спати. Він не засвідчує ні страху, ні небезпеки, отже, поблизу нема ні хижаків, ні людей.

Згорнувшись у клубок, я боровся зі сном, час від часу прикладаючи до тіла запалену сигарету. А особливо мені допомагає долати сон хмара москітів, які мовби прагнуть висмоктати з мене всю кров. Я міг би рятуватись від них, намастивши себе слиною з тютюном. Якщо я намащуся цією рідиною з нікотином, то прожену від себе москітів, але без них, відчуваю, можу заснути. Тож мені слід тільки побажати, аби ці москіти не були носіями пропасниці або жовтої гарячки.

Ось я вибрався, мабуть тимчасово, з «шляху занепаду». Коли я став на нього, мав двадцять п’ять років. Це було 1931 року. А зараз 1941 рік. Уже минуло десять літ. 1932 року бездушний прокурор Прадель зумів з допомогою безжальної і антигуманної обвинувачувальної промови кинути мене, молодого й дужого, в цю безодню, якою є каторга, в яму, повну липкої рідини, що мала повільно всмоктувати в себе й зрештою цілком проковтнути. Нарешті мені пощастило успішно здійснити першу частину втечі. Я піднявся з дна цієї ями й сиджу на її узбіччі. Я повинен докласти всієї своєї енергії і всього розуму, аби довести до кінця її другу частину.

Ніч тягнеться довго, але очей я так і не склепив. І ні на мить не випустив з рук рушниці. Я задоволений собою, бо не капітулював перед утомою, не поставив на карту свободу. Дух виявився сильнішим за матерію, і я вітаю себе з перемогою, коли чую перші крики птахів, що сповіщають світанок. Ці провісники є прелюдією інших ранкових звуків, на які не доводиться довго чекати.

Негр потягається, сідає й розтирає собі ноги.

— Доброго ранку! Ви не спали?

— Ні.

— Дарма, я ж вам казав: мене нічого боятися. Я чесно взявся допомогти вам.

— Дякую, Жане. У джунглях скоро розвидниться?

— Десь через годину. То тільки птахи прокидаються задовго до світанку. А ми його побачимо аж через годину. Дайте мені свого ножа, пане Метелику.

Я даю йому ножа не вагаючись. Він ступає кілька кроків і зрубує якусь соковиту рослину. Чималий шматок її стебла Жан дає мені, а решту лишає собі.