Анрі Шарр'єр - Метелик

Індокитаєць дав нам чималий шматок пальмової капусти, і ми їмо її. Це справжній делікатес із присмаком лісових горіхів. Тепер Жан стоятиме на чатах, я довіряю йому. Я змащую собі тютюновим розчином обличчя й руки, бо починають кусати москіти.

— Метелику, «Маделона»! — будить мене Жан.

— Котра година?

— Вже пізно. Мабуть, дев’ята.

Виходимо на дорогу. Ніч дуже темна. Той, що насвистує «Маделону», наближається до нас, і я й собі свищу. Він уже зовсім близько, я навіть відчуваю його, але ще не бачу. І далі насвистуючи, ми сходимось. Виявляється, їх троє. Кожен із них торкається мене рукою. Незабаром зійде місяць.

— Спочатку поїж, а тоді розповідатимеш, — каже один з індокитайців — судячи з його мови, освічений.

Ми з Жаном їмо дуже гарячий овочевий суп. Від нього ми зігріваємось, але решту супу вирішуємо залишити на потім. Гарячий солодкий чай має присмак м’яти.

— Ти близький друг Шана?

— Так, він порадив мені знайти Кюїк-Кюїка і втікати далі разом з ним. Я вже один раз був утік дуже далеко, аж до Колумбії. Я непогано вмію плавати в морі, тому Шан хоче, щоб я взяв з собою його брата. Шан вірить мені.

— Дуже добре. Яке в Шана татуювання?

— На грудях дракон, а на лівій руці три цятки. Шан сказав мені, що ті цятки — ознака того, що він був одним із ватажків бунту в Пуло-Кондорі. Його товариша, який теж очолював бунт, звати Ван Хюе. Йому відрубали руку.

— Це я, — каже освічений індокитаєць. — Ти й справді Шанів друг, отже, й наш друг. Тоді слухай. Кюїк-Кюїк ще не подався в океан, він не вміє правити човном. До того ж він сам. Кюїк-Кюїк тепер у джунглях за десять кілометрів звідси. Випалює деревне вугілля. Друзі продають вугілля й віддають йому гроші. Коли він збере вдосталь грошей, то купить човна й знайде собі когось такого, хто згодиться разом із ним поплисти в океан. Там, де переховується Кюїк-Кюїк, йому ніщо не загрожує. Ніхто не може пробратися на той острівець, бо навколо нього рухлива тванюка. Вдосвіта я прийду по тебе й відведу до Кюїк-Кюїка. Ходіть зі мною.

Ми йдемо по узбіччю дороги, бо місяць уже підбився високо й надворі стало так ясно, що виразно все видно на відстані п’ятдесяти метрів. Коли ми приходимо до певного місця в лісі, він каже мені:

— Спускайся під міст і спи там, а я прийду по тебе завтра вранці.

Ми тиснемо один одному руки, і вони покидають мене. Тепер вони йдуть не ховаючись. Якщо їх заскочать наглядачі, то вони скажуть, що ходили дивитися на капкани, які поставили вдень у джунглях. Жан каже мені:

— Метелику, тобі не слід тут спати. Ти повинен спати в джунглях, а тут спатиму я. Коли він прийде, я тебе покличу.

— Розумію.

Я заходжу в джунглі і, викуривши кілька сигарет, добре наїдений, засинаю.

Ван Хюе приходить ще до світанку. Щоб виграти час, ми йтимемо, поки розвидниться. Швидко простуємо хвилин п’ятнадцять. Та раптом займається на день, і вдалині вже чути гуркіт вагонетки. Ми ховаємося в джунглі.

— Прощавай, Жане! Дякую за все, і хай тобі щастить.

Я насилу вмовляю його взяти п’ятсот франків. Він пояснив мені, як — у тому разі, коли мене спіткає невдача у взаєминах з Кюїк-Кюїком, — підійти до його села, обійти його й податися на ту стежку, де ми зустрілися. Йому доводиться ходити нею двічі на тиждень. Я тисну руку цьому благородному гвіанському негрові, і він вибігає на дорогу.

— Ходімо, — каже Ван Хюе, заглиблюючись у джунглі. Він орієнтується в них добре, до того ж тут вони не дуже густі, і ми йдемо швидко. Він не рубає своїм тесаком гілок і ліан, що стоять йому на дорозі. Він їх розгортає руками.

Менш ніж за три години ми вже біля вкритого лататтям болота. Простуємо берегом.

— Будь обережний, не ступи ненароком у твань, а то вже не виберешся, — попереджає мене Ван Хюе, побачивши, що я спіткнувся.

— Гаразд, я ступатиму слідом за тобою.

Перед нами, за якихось метрів сто п’ятдесят, острівець. Над ним здіймається дим-він, певне, валує з ями для випалювання вугілля.

Я помічаю каймана — лише очі його визирають з болота. Чим же харчується цей крокодил у твані?

Пройшовши з кілометр понад цим багнистим ставком, Ван Хюе зупиняється й на все горло заводить своєю мовою пісню. На березі острівця з’являється чоловік. Він низенький, у самих шортах. Індокитайці починають розмову. Вона триває довго, і мені вже уривається терпець, коли, зрештою, вони замовкають.

— Ходімо, — каже Ван Хюе.

Ми повертаємося берегом назад.

— Усе гаразд, це друг Кюїк-Кюїка. Кюїк-Кюїк пішов на полювання, незабаром повернеться. Треба трохи зачекати.