Анрі Шарр'єр - Метелик

Прокинувшись від криків тварин та птахів, які вітають світанок, я стрепенувся водночас із джунглями. Починається новий день. Я ковтаю пригорщу наспіх розжованого кокосового м’якуша, протираю ним обличчя й рушаю в дорогу.

Тепер я йду джунглями збоку від стежки, насилу розгортаючи перед собою ліани й гілки. І добре зробив, що зійшов зі стежки, бо раптом чую свист. Стежку я бачу перед собою метрів на п’ятдесят. Мені не видно того, хто свистить. Та ось і він. Це чорний, як сажа, негр. На плечі в нього клунок, а в правій руці — рушниця. Він у сорочці кольору хакі й у шортах, але босий. Понуривши голову й згорбившись під тягарем ноші, негр не відриває очей від землі.

Сховавшись край стежки за товсте дерево, я чекаю з відкритим ножем, коли він підійде до мене. Аж ось негр порівнюється з деревом, і я накидаюсь на нього, викручую руку, в якій він тримає рушницю, і примушую його випустити зброю.

— Не вбивайте мене! Бога ради, згляньтеся наді мною!

Я приставляю йому до горла вістря ножа, і він застигає. Потім нахиляюсь і беру рушницю — стару пукавку з одним стволом, який, мабуть, ущерть набитий порохом та шротом. Звівши курок, відступаю на два кроки й наказую:

— Поклади на землю клунок! Не пробуй тікати, бо пристрелю, як собаку.

Переляканий негр виконує мій наказ. Потім зводить на мене очі й питає:

— Ви втікач?

— Так.

— Чого вам треба? Беріть усе, що я маю. Але прошу вас, не вбивайте, в мене п’ятеро дітей. Згляньтеся наді мною, відпустіть мене!

— Замовкни. Як тебе звати?

— Жан.

— Куди йдеш?

— Несу харчі й ліки двом своїм братам, вони рубають у джунглях дерева.

— Звідки ти йдеш?

— З Куру.

— Ти там живеш?

— Я там народився.

— Знаєш Ініні?

— Еге ж, я не раз торгував з індокитайцями із того табору.

— Бачиш оце?

— Що то таке?

— Це п’ятсотфранкова банкнота. Вибирай: або робитимеш усе, що я тобі скажу, і я дам тобі ці п’ятсот франків і поверну рушницю, або ж відмовишся чи намагатимешся мене одурити, і тоді я тебе вб’ю. Ну, вибирай!

— Що я маю зробити? Я зроблю все, що ви забажаєте, навіть задарма.

— Обережно проведеш мене до табору Ініні. Коли я знайду когось із індокитайців, ти зможеш піти собі. Домовились?

— Еге ж.

— Не одури мене, а то я поквитаюся з тобою.

— Ні, клянусь, я чесно вам допоможу.

Негр дає мені шість бляшанок згущеного молока, а також хлібину й шматок копченого сала.

— Сховай свій клунок у лісі, забереш його потім. Зараз я зроблю тесаком зарубку на дереві.

Я випиваю бляшанку молока. Негр дає мені новісінькі робочі штани моториста. Я надягаю їх, не випускаючи з рук рушниці.

— Веди, Жане. Старайся, щоб нас ніхто не побачив. Бо якщо мене схоплять, то це буде, вважай, з твоєї вини, і тоді тобі не минути лиха.

Жан уміє пробиратися крізь джунглі краще за мене, і я ледве встигаю за ним, так спритно він обминає гілки та ліани.

— Ви знаєте, в Куру попередили, що з островів утекли двоє каторжан. Тож я чесно скажу вам: то дуже небезпечно проходити повз табір каторжан Куру.

. — Ти, Жане, здаєшся мені доброю і відвертою людиною. Сподіваюсь, я не помиляюся. Що ти мені порадиш, аби я міг спокійно дістатися до Ініні? Запам’ятай, що від моєї безпеки залежатиме, жити тобі чи ні, бо коли мене заскочать наглядачі або людолови, я змушений буду тебе вбити.

— Як мені вас називати?

— Метеликом.

— Гаразд, пане Метелику. Нам треба зайти в ліс і обминути селище Куру. Не сумнівайтеся, я проведу вас до Ініні.

— Я покладаюсь на тебе. Веди мене дорогою, яку вважаєш найбезпечнішою.

Тепер ми пробираємося джунглями повільніше, але, відколи відійшли від стежки, негр почувається вільніше. Він уже не так пітніє, обличчя в нього не таке наморщене. Здається, він заспокоївся.

— Слухай, Жане, ти мене наче вже не так боїшся?

— Еге ж, пане Метелику. Коли вам дуже небезпечно йти понад стежкою, то й мені небезпечно.

Ми наддаємо ходи. Негр не дурний, він не відривається від мене більше ніж на три-чотири кроки.

— Зупинись, я хочу скрутити цигарку.

— Візьміть, ось коробка «Голуаз».

— Дякую, Жане, ти добрий хлопець.

— Це правда, я дуже добрий. Розумієте, я католик, і мені боляче дивитися на те, як білі наглядачі поводяться з каторжанами.

— Ти бачив їх багато? І де?

— У лісовому таборі Куру. Не можна дивитися без співчуття, як вони помирають повільною смертю, підточувані тяжкою роботою на лісорозробках, гарячкою й дизентерією. На островах вам живеться краще. Я вперше бачу засланця при такому чудовому здоров’ї, як у вас.