Анрі Шарр'єр - Метелик

Я поклав десяток кокосових горіхів у один мішок, а потім засунув до нього каменюку завважки до двадцяти кілограмів, і як тільки найбільша хвиля розбилася об скелі, я зіштовхнув на неї цей мішок.

Я не можу простежити за мішком, бо в заплаві між скелями надто багато піни, але встигаю помітити його на мить, коли вода, наче відсмоктана якоюсь могутньою силою, відринає в море. Мішок не повертається назад. Шість інших хвиль не мають стільки сили, щоб повернути його назад, і коли за триста метрів від берега знову виростає сьома хвиля, то мішок уже, мабуть, віддалився від того місця, де вона зароджується, бо я більше його не побачив.

Через кілька днів я повертався до табору, сповнений радості й надії. Так, я придумав, як спускатимуся на воду! Та все ж не слід гарячкувати. Треба провести ще одне випробування, але з такою вагою, як у мене самого. Я прив’яжу один до одного два мішки з горіхами, а зверху покладу дві— три каменюки загальною вагою понад сімдесят кілограмів. Я ділюся своїм задумом із Шаном. Індокитаєць уважно слухає мене.

— Гаразд, Метелику. Здається, ти надумав добре. Я тобі допомагати провести справжнє випробування. Чекати припливу на висоту вісім метрів. Незабаром рівнодення.

Скориставшись із припливу заввишки понад вісім метрів, який буває під час рівнодення, ми з Шаном кидаємо у хвилю два мішки з кокосовими горіхами, в які поклали три каменюки вагою близько вісімдесяти кілограмів.

— Як звати дівчинку, що ти рятувати на Сен-Жозефі?

— Лізетта.

— Ми назвати хвилю, яка колись тебе понести, Лізеттою. Згода?

— Згода.

«Лізетта» накочується з таким самим гуркотом, з яким кур’єрський поїзд під’їздить до вокзалу. Вона утворилася за двісті метрів від берега й, здійнявшись, мов бескид, котиться сюди, все виростаючи й виростаючи. Видовище справді приголомшливе. Хвиля розбивається з такою силою, що просто відкидає нас на скелі, а повні мішки самі падають у безодню. Звісно, то ми самі, враз усвідомивши, що не втримаємось над урвищем, кинулися назад. Правда, бризки добряче скупали нас, але ми не впали в море. Це випробування ми проводимо о десятій ранку й нічим не ризикуємо: троє наглядачів заклопотані на другому кінці острова загальним обліком. Мішки попливли, їх добре видно далеко від берега. Чи минули вони те місце, де народжуються хвилі? Важко сказати. Шість нових хвиль, що розбилися об скелі після «Лізетти», не повернули наших мішків. Потім накочується нова «Лізетта» і відступає. Вона теж не принесла мішків. Отже, вони вже у відкритому морі.

Ми швидко збігаємо до лави Дрейфуса і з радістю спостерігаємо, як далеко від берега мішки чотири рази здіймаються на гребенях хвиль, що мчать уже не до острова, а на захід. Отже, я вирушу в славетну подорож на гребені «Лізетти»!

— Ось поглянь!

Раз, два, три, чотири, п’ять, шість… І знову накочується «Лізетта».

Там, де стоїть лава Дрейфуса, море завжди неспокійне. Але сьогодні воно особливо бурхливе. «Лізетта» наближається з характерним шумом. Вона здається мені ще вищою і горне з собою, надто при основі, ще більше води, ніж звичайно. Ця страхітлива водяна гора сьогодні як ніколи швидко й агресивно наступає на скелі. А коли розбивається, то ще дужче оглушує нас.

— Кажеш, ото туди нам треба буде кинутися? Ти, друже, вибрав добре місце. Тільки я в ту водоверть не стрибну. Я хочу втекти, це правда, але скінчити життя самогубством не бажаю.

Сільвена дуже вразила «Лізетта», яку я йому щойно показав. Він з’явився на Дьяблі три дні тому, і я, природно, саме йому й запропонував тікати разом зі мною. Кожен на своєму плоті. Він згодився. Отже, я мав би товариша на Великій Землі. Бо в джунглях самому не дуже весело.

— Не лякайся наперед. Звісно, спершу страшнувато. Але тільки ця хвиля може віднести тебе настільки далеко в море, щоб інші, які накочуватимуться після неї, знову не викинули тебе на скелі.

— Заспокойся, ми все випробували, — каже Шан. — Будь певен, попливти на цій хвилі — і ти більш ніколи не повернутися на Дьябль або на Руайяль.

Я цілий тиждень переконував Сільвена, цього кремезного й високого — десь метр вісімдесят на зріст — хлопця з атлетичною статурою.

— Гаразд. Припустимо, нас віднесе досить далеко. Тоді через скільки часу ми дістанемось до Великої Землі, якщо нас штовхатиме тільки хвиля припливу?

Відверто кажучи, Сільвене, я не знаю. Хтозна, скільки ми дрейфуватимемо. Все залежатиме від погоди. Якщо віятиме слабкий вітер, це триватиме довго. А якщо здіймуться великі хвилі, то вони швидко викинуть нас у джунглі. Сім, вісім, а може, й десять припливів приб’ють нас до берега. Отже, на це піде в нас від сорока восьми до шістдесяти годин.