Анрі Шарр'єр - Метелик

Між Руайялем і Дьяблем простягнуто линву, бо тут море досить неспокійне і шлюпці з Руайялю важко долати відстань між островами й швартуватися до цементного причалу на Дьяблі.

Старшого наглядача табору (всього тут троє наглядачів) звати Санторі. Це брудний здоровило, який по цілому тижню не голиться.

— Сподіваюся, Метелику, ви поводитиметесь тут добре. Не завдавайте мені клопоту, і я дам вам спокій. Ідіть до табору, ми там ще побачимось.

У бараці я застаю шістьох каторжан: двох індокитайців, двох негрів, одного хлопця з Бордо й одного із Лілля. Одного з індокитайців я добре знаю, він сидів разом зі мною під слідством у Сен-Лорані. Це один з тих, хто вижив після бунту на каторзі в Пуло-Кондорі у Індокитаї.

Пірат за покликанням, він нападав на китайські човни, а інколи вбивав увесь їхній екіпаж. Украй небезпечний, він, однак, добре вживається у гурті, який ставиться до нього з довірою й симпатією.

— Як справи, Метелику?

— А в тебе, Шан?

— Гаразд. Тут добре. Ти їсти зі мною. Ти спати тут, біля мене. Я куховарити двічі на день. Ти ловити риба. Тут багато риба.

Надходить Санторі.

— Ну, влаштувалися? Завтра вранці підете з Шаном годувати свиней. Він підноситиме кокосові горіхи, а ви розрубуватимете їх сокирою навпіл. Недостиглі горіхи відкладатимете й дасте потім поросятам, у яких ще немає зубів. О четвертій пополудні знову візьметеся до цієї ж самої роботи. Вона забиратиме у вас годину вранці й годину пополудні, решту часу робіть що хочете. Кожен рибалка повинен приносити щодня кухареві по кілограму риби або лангустів. Тоді всі будуть задоволені. Гаразд?

— Гаразд, пане Санторі.

— Я знаю, що ти охочий до втеч. Але звідси втекти неможливо, тому я спокійний. На ніч ми вас замикаємо, але я знаю, що дехто все ж таки виходить з барака. Остерігайся політичних засланців. Кожен із них має мачете. Якщо підійдеш близько до їхніх будиночків, вони подумають, що ти хочеш украсти в них курку чи яйця. Тож вони можуть покалічити тебе або й убити, бо вони тебе бачать, а ти їх — ні.

Ми з Шаном нагодували понад дві сотні свиней і обійшли до вечора майже весь острів. Шан його добре знає. На дорозі, яка веде з острова до моря, ми зустріли одного старого з довгою білою бородою. Це журналіст з Нової Каледонії, який під час війни 1914 року писав статті, де виступав проти Франції, захищаючи інтереси Німеччини. Я побачив також того негідника, що розстріляв англійську санітарку Едіт Кевелл, яка 1917 року врятувала англійських льотчиків. Ця бридка особа, висока й опецькувата, лупцювала ціпком величезну, завдовжки півтора метра й завтовшки з моє стегно, мурену.

Лікар Лежер, що виконує роль санітара, теж живе в одному з тих будиночків, що призначаються тільки для політичних засланців. Це брудний кремезний і високий чоловік. У нього чисте тільки обличчя, обрамлене довгим посивілим волоссям, що спадає йому на шию та скроні. Руки його покриті погано зарубцьованими подряпинами, яких він, мабуть, наробив собі в морі вб шерехате каміння.

— Якщо в чомусь у тебе виникне потреба, приходь до мене, я тобі те дам. Приходь до мене лише тоді, коли занедужаєш. Я не люблю, коли до мене приходять, і ще більше не люблю, коли зі мною розмовляють. Я продаю яйця, а інколи можу продати курча або курку. Якщо ти нишком заколеш кабанчика, принеси мені задню ніжку, а я дам тобі за неї курча й шість яєць. Та коли ти вже зайшов сюди, то візьми собі цю пляшечку з пігулками хіни. Ти ж бо прийшов на цей острів з метою втекти з каторги, отож, якщо тобі пощастить у цьому, то ці пігулки знадобляться в джунглях.

І ось я вже ходжу вранці й увечері на рибалку. Барабулька ловиться чудова. Щодня по три-чотири кілограми риби я віддаю наглядачам. Санторі задоволений: стільки риби й лангустів йому ніхто ніколи не приносив. Нерідко під час відпливу я ловлю до трьохсот лангустів.

Учора на Дьябль прибув лікар Жермен Гібер. Море було спокійне, і він приплив з руайяльським комендантом та своєю дружиною. Вперше на наш острів ступила жінка. Як сказав комендант, ніколи ще жодна цивільна особа не висаджувалась на Дьябль. Я понад годину розмовляв із своєю прекрасною жінкою. Вона пройшла зі мною аж до лави, на якій сидів колись Дрейфус і дивився в бік Франції, що відкинула його.

— Якби цей гладенький камінь міг розповісти, про що думав Дрейфус… — зітхнула вона, торкнувши рукою лаву. — Метелику, ми й справді бачимося з вами востаннє — адже ви сказали, що маєте намір невдовзі ще раз спробувати втекти. Я молитиму Бога, щоб він вам допоміг. І прошу вас, перше ніж вирушити в дорогу, посидьте хвилинку на цій лаві, яку я погладила, торкніться її. Так ви попрощаєтеся зі мною.