Анрі Шарр'єр - Метелик

Я пишу до Італії матері Ромео Сальвідії:

«Пані, ваш син помер без кайданів на ногах. Він відважно загинув у морі, далеко від охоронців і в’язниці. Він загинув вільним, у мужній боротьбі за свободу. Ми пообіцяли один одному написати родині товариша, якщо когось із нас спіткає нещастя. Я з болем у серці виконую цей свій обов’язок, по-синівському цілуючи ваші руки.

Товариш вашого сина Метелик».

Виконавши свій обов’язок, я вирішую більше не думати Про це лихо. Життя є життя. Залишається вийти з притулку, будь-що перебратися на острів Дьябль і готувати нову втечу.

Наглядач призначив мене своїм домашнім городником. Уже два місяці я почуваюсь добре, і мною тут дуже задоволені. Цей йолоп наглядач навіть не хоче відпускати мене від себе. Овернець сказав мені, що після останнього огляду лікар хотів перевести мене з притулку до табору, та наглядач заперечив, заявивши, нібито ще ніхто не обробляв його город так старанно.

Тож сьогодні вранці я повиривав із землі всі полуниці и викинув їх на смітник. А на місце кожного кущика встромив у землю хрестик. Скільки було кущиків, стільки тепер стирчало хрестиків. Мабуть, не варто описувати, який знявся шарварок. Цей здоровань наглядач так розлютився, що мало не луснув. Він пускав слину й задихався, намагаючись щось сказати, але не міг вимовити й слова. Тільки сидів на візку й зрештою заплакав, як дитина. Я трохи перестарався, але що вдієш?

Лікар не став робити з мого вчинку трагедії. Цього хворого, сказав він, треба перевести до табору, нехай знову звикає до нормального життя. Така дивна думка, мовляв, прийшла мені в голову через те, що я був на городі самотній.

— Скажи, Метелику, чому ти повиривав полуниці й поставив хрестики?

— Лікарю, я не можу пояснити цього вчинку і вибачаюся перед наглядачем. Він так любив свої полуниці, що мені й справді дуже прикро. Я молитиму Бога, щоб він дав йому інші полуниці.

І ось я в таборі. Знову серед друзів. Місце Карбоньєрі досі порожнє, але я прилаштовую свій гамак біля цього порожнього місця, так ніби Матьє й далі живе з нами.

Лікар розпорядився вишити на моїй куртці такі слова: «Проходить спеціальне лікування». Ніхто, крім лікаря, не повинен розпоряджатися мною. Він наказав мені збирати з восьмої до десятої години ранку листя перед лікарнею.

Я випив чашку кави й викурив кілька сигарет, сидячи в кріслі у товаристві лікаря перед його будинком. Його дружина теж сидить з нами, і лікар намагається при її підтримці спонукати мене розповідати йому про своє минуле.

— Ну а що було далі, Метелику? Що було з вами після того, як ви покинули індіанців, котрі добувають з морського дна перлини?

Щодня пополудні я гаю час із цими чудовими людьми.

— Приходьте до нас щодня, Метелику, — каже дружина лікаря. — Мені дуже хочеться бачитися з вами й слухати розповідь про те, що ви пережили.

Щодня я проводжу якийсь час із лікарем та його дружиною, а іноді лише з дружиною. Обоє примушують мене розповідати про моє минуле, й певні, що це поверне мені душевну рівновагу.

Зрештою я попросив лікаря відіслати мене на Дьябль. Він погодився, і завтра. я вирушаю туди. Лікар з дружиною знають, чому я перебираюсь на Дьябль. Вони були такі добрі до мене, що я не схотів їх обманювати.

— Лікарю, я більше не можу терпіти цю каторгу. Відішли мене на Дьябль. Я або втечу звідти, або загину там. Так чи так, але цьому треба покласти край.

— Я розумію тебе, Метелику. Ця система репресій справді огидна й нестерпна, а вся адміністрація вже загнила. Тож прощавай, і хай тобі щастить.

Дьябль — найменший з трьох островів Салю. Він лежить найпівнічніше, і його найдужче шмагають вітри та хвилі. За вузькою рівниною, що простелилась понад морем, здіймається крутий схил; він веде на високе плоскогір’я, де стоїть лише одна сторожова будка й один-однісінький барак для каторжан — чоловік на десять. Офіційно острів Дьябль — місце ув’язнення тільки політичних в’язнів та засланців, але не карних злочинців.

Політичні засланці живуть кожен у невеличкому будиночку, вкритому толем. По понеділках їм видають сирі продукти на цілий тиждень і щодня — по невеликому буханцеві хліба. Їх тут чоловік тридцять. Санітаром у них лікар Лежер, засланий сюди за те, що отруїв у Ліоні всю свою родину. Політичні засланці не миряться з каторжанами й іноді пишуть до Кайєнни, скаржачись на того чи того каторжанина на острові. Тоді цього каторжанина переводять на Руайяль.