Анрі Шарр'єр - Метелик

Тітена (його звати Тітен) доставили на каторгу 1933 року тим самим кораблем, що й мене. Він убив у Марселі одного чоловіка, потім узяв фіакр, поклав у нього свою жертву й поїхав до лікарні, де сказав: «Візьміте його й полікуйте, я гадаю, що він хворий». Тітена на місці заарештували, а присяжні засідателі не визнали його таким, що не відповідає за свої вчинки. А треба було визнати, бо вже тоді він був несповна розуму, скоївши таке. Ясна річ, що звичайний нікчема розумів би, якого удару своїм вчинком він сам собі завдав. Тітен сидить по сусідству зі мною. В нього постійна дизентерія. Це справжній ходячий труп. Він дивиться на мене нерозумними металево-сірими очима й каже:

— У мене в животі сидять мавпи, земляче. Серед них є лихі, які, гніваючись, кусають мої нутрощі, і тому я йду кров’ю. Інші ж, що належать до поріддя волохатих, мають ніжні, мов пір’я, руки. Вони ласкаво гладять мене й не дають лихим мене кусати. Отож коли ці лагідні мавпи захищають мене, я не йду кров’ю.

— Ти пам’ятаєш Марсель, Тітене?

— Ще б пак, хіба можна забути Марсель? Я навіть дуже добре пам’ятаю його., Площу Біржі з маклерами та гуртами навідників…

— Чи ти пам’ятаєш деякі імена? Скажімо, Ангел Скнара? Грава? Клеман?

— Ні, я не пам’ятаю імен, я лише запам’ятав ім’я одного бевзя, який відвіз мене на фіакрі до лікарні разом з моїм хворим другом і який сказав, нібито я завинив у тій недузі. От і все.

— А імена друзів пам’ятаєш?

— Не пам’ятаю.

Сердешний Тітен, я даю йому свій недокурок і переймаюсь великим жалем до цього бідолахи, який здохне тут, як собака. Так, дуже небезпечно мешкати з божевільними, але що робити? У всякому разі, гадаю, це єдиний спосіб спробувати здійснити втечу, не ризикуючи бути засудженим.

У Сальвідії вже майже все готово, Бракує тільки ключа від моєї камери. Він роздобув дуже міцну вірьовку і зсукав з п’ятьох смужок з полотнища гамака ще одну. Тут усе гаразд.

Я намагаюся й собі щось робити, бо грати цю комедію справді важко. Щоб і далі залишатися в камері притулку, я мушу час від часу вдавати, що в мене відбуваються приступи.

Я розіграв один приступ так удало, що санітари-наглядачі кладуть мене у ванну з вельми гарячою водою й дають мені два заспокійливі уколи. Цю ванну вони накривають дуже міцним полотном таким чином, що я не можу з неї вибратись. Тільки моя голова визирає з дірки в полотні. Я сиджу вже понад дві години в цій купелі із своєрідною гамівною сорочкою, коли заходить Айвенго. Я тетерію, коли бачу, як на мене дивиться цей звір. Я страшенно боюсь, що він мене задушить. Я навіть не можу боронитися, бо мої руки під полотном.

Айвенго підходить до мене, його великі очі пильно втуплюються в мене, в нього такий вигляд, ніби намагається пригадати, де він уже бачив цю голову, що визирає мовби з нашийника. В обличчя мені вдаряє затхлий запах повітря, яке він видихає. Хочеться позвати на допомогу, але боюсь, що своїм криком іще дужче розгніваю його. Я заплющую очі й чекаю, певен, що він зараз задушить мене своїми ручищами. Я ніколи не забуду ті кілька секунд жаху. Нарешті Айвенго відходить від мене й простує до коліщаток, якими регулюється подача води. Перекриває холодну воду й відкручує до кінця кран з гарячою водою. Я горлаю, наче окаянний, бо просто живцем варюсь. Айвенго виходить. Усю залу наповне пара, я задихаюсь і марно докладаю надлюдських сил, щоб розірвати це полотно. Нарешті прибігають мені на допомогу. Наглядачі побачили пару, що завалувала з вікон. Мене виймають з ванни зі страшними опіками, мені вельми боляче. Особливо палахкотять вогнем стегна й ті місця, де облізла шкіра. Намастивши пікриновою маззю, мене кладуть у невеличкій палаті санчастини притулку. В мене такі серйозні опіки, що викликають лікаря. Кілька уколів морфію пом’якшують мої болі в першу добу. Коли лікар запитує мене, що сталося, я відповідаю йому, що у ванні вивергнувся вулкан. Ніхто не розуміє, що трапилося. А санітар-наглядач звинувачує того каторжанина, який готував купіль, у тому, що він погано відрегулював подачу води.

Сальвідія попрощався зі мною тільки після того, як змастив моє тіло пікриновою маззю. У нього все готово для втечі, він сказав, нібито мені дуже пощастило, що я опинився в санчастині, бо, коли наша втеча провалиться, я зможу повернутися непоміченим у цей куток притулку. Він швидко підробить ключ до санчастини. Сальвідія знову прибіг до мене з бруском мила й зробив на ньому відбиток мого ключа. Завтра ми матимемо дублікат цього ключа. Тепер мені лишається тільки чекати дня, коли я почуватимусь краще й зможу скористатися з нерозважливості вартового, який не обходитиме свого поста.