Анатолій Стась - Вулиця Червоних Троянд

— Я цього не знав. Тільки довідались, що Щітка в тюрмі, — нова біда: заарештували Саву Шварца. Хтось доніс, що він єврей. Розстріляли його… Після розстрілу Шварца німці почали стежити за артіллю. Приставили до нас двох солдатів і поліцая. Та й працювати майже не було з чим. Сириця кінчалася, прядива не знайдеш. Я ще трохи покрутився і чкурнув з артілі. Прикинувся хворим. У нашій організації тоді нараховувалося щось із десять чоловік: Віктор Тищенко, Микола Шуст, Віктор Нелеп, моя сестра Женя, Рая Ороховатська, Панас Афонін, ще дехто із залізничників. Почали розклеювати листівки, малювали плакати-карикатури. В депо вивели з ладу два паровози. Дістали радіоприймач. Одно слово, робимо перші кроки. Одного разу Ороховатська, що була в армії медсестрою, приносить із базару листівку. Не наша! А перед тим згорів німецький склад на вулиці Московській. Тож ми і зрозуміли, що, крім нас, у місті діють також інші підпільники. Спробували зустрітися з ними, познайомитися. Не вдалося.

— То й добре, що не вдалося, — сказав Коновалов. — Засипалися ми тоді.

— Знаю, — кивнув Батюк. — У Ніжині було багато розмов про це. На площі вивісили списки розстріляних артистів театру; скрізь провадилися обшуки. З провалу ваших груп ми зробили для себе висновки. Я порадив товаришам влаштовуватися на роботу, хто де зможе, щоб не викликати підозри. Володя Черепанов і Володя Кузьменко пішли в депо, Вірі Смоленчук вдалося потрапити в німецький госпіталь, Нечай-Гумеи із допомогою Богдана влаштувався в поліклініку, Гриша Лопотецький працював на ремонтній шляховій дільниці. Пропхнули ми своїх людей і в міську управу, на біржу праці, а головне — на залізницю. Задумалися, як налагодити зв'язок з київськими підпільниками.

На мить Батюк замовкає, задумується, потім знову:

— Пароль та адресу київської явки знав тільки я. Отож і зібрався в дорогу. Наш товариш Тамощук, який працював провідником, посадив мене у поїзд, і я поїхав до Києва начебто лікувати очі. Два дні блукав вулицями міста, скрізь натрапляв на руїни, аж поки не розшукав на Подолі потрібну квартиру. «Чи не проживає у вас телеграфіст Сергій, високий такий, кульгає?» — «Телеграфіст звільнений, перебрався до тітки в Полтаву», — відповідає чоловічий голос, і я відразу ж упізнаю голос одного з інструкторів Ніжинського міськкому партії. Однак нічого втішного він мені не розповів. Якщо вірити йому, київські товариші, залишені в підпіллі, змушені були поміняти майже всі конспіративні квартири, бо почалися арешти. Допомогти нам він нічим не міг, сам збирався покинути місто, боявся, що за ним стежать. Тим моя поїздка до Києва й закінчилась. Уже по дорозі додому я зовсім випадково зустрів у Дарниці старого знайомого Івана Пилиповича Кочергу. Раніше він був викладачем Ровенського вчительського інституту, комуніст. Розговорилися. Кочерга поцікавився, що примусило мене подорожувати в такий час. Я візьми та й бовкни, що на думку спало: «Хотів побачитися в Києві з одним приятелем, телеграфістом». — «Це не з тим, що звільнений і поїхав до тітки в Полтаву?» — пошепки спитав Кочерга. Я вухам своїм не повірив. «Так, той самий, Сергій, кульгавий…» Виявляється, Кочерга також був залишений у Києві зі спеціальним завданням, знав ту явку на Подолі. Він тепер працював на Дарницькому вагоноремонтному заводі. Організувалася в них там невеличка підпільна група з робітників та службовців, дещо роблять вони, але Кочерга вважає, що товаришам із заводу конче необхідно зв'язатися з чернігівськими партизанами, бо становище групи хистке, можливо, доведеться всім перебиратися до лісу.

— По дорозі до Ніжина я весь час думав, що ж робити далі, — вів розмову Яків. — Паші хлопці збирають відомості про пересування німецьких військових частин, ми заготовили чисті бланки німецьких документів різних зразків, зібрали дещо із зброї та боєприпасів, вистежили квартири кількох таємних агентів гестапо, встановили їхні прізвища. Здобуток небагатий, але його можна використати, тільки ж кому передати ці відомості? Відпочив я трохи вдома, покликав за поводиря Федора П'явку, начепив через плече торбу, і вирушили ми удвох у напрямку сіл та хуторів на розшуки партизанів. Пройшли кілька районів, перш ніж натрапили на потрібну стежку. Серед партизанів я зустрів секретаря Носівського райкому Михайла Івановича Стратилата. Він не приховував, що на Чернігівщині діє підпільний обком, що сотні комуністів та комсомольців воюють у партизанських загонах і що підпільники багато чим допомагають їм. Повернувшись додому, я твердо знав, що робити. Наші хлопці почали добувати документи для військовополонених, які втекли із таборів, допомагали бійцям та командирам вибратися з міста. Одна група веде облік вантажів та ешелонів на залізниці. Дівчата дістають медикаменти. Афонін, Богдан і Нечай-Гумен організували було видачу фіктивних довідок про хворобу багатьом ніжинцям, зокрема молоді, рятуючи людей від німецького рабства на підприємствах рейху. Такі довідки допомагали протягом літа й осені сорок другого року. Зараз справа ускладнилась. Німці не вірять уже місцевим лікарям. Медичним відбором займається полковник санітарної служби гітлерівців. Нещодавно почалася нова кампанія по набору робочої сили до Німеччини, з агітацією німці покінчили, просто хапають людей на вулицях…