Анатолій Стась - Вулиця Червоних Троянд

Не згадував Яків лише про те, що й у нього бували нелегкі днини. Улюбленець курсу, товариський, чуйний хлопець міг завжди отримати допомогу від друзів, але, звикнувши змалечку нікого не турбувати, ні від кого не бути залежним, він мовчки переносив незгоди. Заздрив товаришам лише в одному: всі вони мали необмежену змогу читати, читати, що тільки забажають, читати, скільки їм заманеться. А він не міг. О, якби міг, він читав би день і ніч, не виходив би з читалень та бібліотек, не відривав би погляду від сторінок.

На той час було ще небагато літератури, друкованої методом Брайля, і Яків змушений був щомісяця віддавати зі своєї куценької стипендії сто карбованців старій жінці, котра вечорами читала йому вголос Горація й Маркса, Діккенса й Коні, вірші Багрицького і праці з історії права, журнальні статті й нові книги, що виходили друком.

З якоїсь пори листи до батьків від Якова почали надходити не так часто, однак були ще життєрадісніші, сповнені веселого гумору й жартів. Їх писала під диктовку Якова чиясь інша, не синова рука, чого ніколи не траплялось раніше. Не раз згадувалося в листах ім'я Клари…

Через рік у студентському гуртожитку відгуляли весілля. На світанку усім курсом, обнявшись, ходили по Києву, вдихаючи пахощі весни, цвітіння каштанів, ранкову свіжість Дніпра.

Свою обіцянку Яків дотримав. Як найздібнішому випускникові факультету в Наркоматі юстиції йому запропонували працювати в столиці. Батюк попрохав призначення в адвокатуру периферійного міста і разом з дружиною, інженером-меліоратором, приїхав у Ніжин.

Невеличкий будиночок Батюків тулився до парку колишнього Ніжинського ліцею. Тісні кімнатки сповнилися молодими голосами, жартами, сміхом, у домі поселилося те щире пожвавлення, що завжди папуг, в дружній сім'ї, де не люблять самотності і радіють появі гостей.

У Якова в Ніжині з'явилося безліч знайомих. Після роботи та у вихідні дні в будиночку на вулиці Рози Люксембург, як метелики на світло, зліталася молодь з усіх кінців міста. Приходили подруги невгамовної Жені, веселим гуртом юрмилися в хаті студенти, товариші Павла, завертали до Батюків молоді подружжя — до Клари та Якова. На столі з'являвся самовар, яблука, домашнє печиво. Ділилися малими та великими новинами, закипали палкі суперечки; дискусія про долю героїв останньої книги «Тихого Дону» переходила в обговорення тривожних подій, що розгорталися в охопленій вогнем Європі, шахові битви та обмін думками біля радіоприймача часто закінчувалися колективною прогулянкою в старий парк. З розчинених навстіж вікон будиночка вечорами чувся передзвін гітар та мандолін, м'який баритон Якова, зливаючись із дзвінким голосом Жені, виводив улюблену:

Сусідки іноді казали господині дому:

— Не втомлюєшся, Миколаївно? В хаті в тебе, як у клубі…

— Хай веселяться, — відповідала Параска Миколаївна. — Дітям хороше, то й нам, старим, на серці легко. Життя для них — радість, то й слава богу. І я коло них молодію…

Все обірвала зненацька війна.

… Яків ішов з військкомату, прислухаючись до нових звуків, що чулися в місті. Виїжджали з дворів підводи, скрипіли ворота, стукали хвіртки, лунали збуджені голоси. Біля міського банку гурчав мотор, від садиби 1-ї середньої школи, де раніше вчилася Женя, а тепер розташувався військовий госпіталь, на вулицю долинали уривчасті окрики команди. В повітрі вчувався лоскотний запах паленого паперу. Вперше в житті Якову захотілося впасти в траву й заплакати. Один за одним друзі вирушали на фронт. У червні пішов найстарший брат Василь. Батько з матір'ю поїхали в соло під Києвом, щоб перевезти до себе заміжню дочку Ольгу, яка залишилася з малими дітьми. Після довгих умовлянь Якову вдалося вирядити в Харків Клару. Вдома залишалися Женя, Павло і він, Яків.

Будиночок спорожнів. Тиждень тому вручили повістку й Павлові. Вчора він, уже перевдягнений у військове, на хвилину забіг додому.

Провівши брата на вокзал, Яків погладив долонею його грубу шинель, потримав у руках пілотку із зірочкою, поторкав пальцями тугу шкіру патронних підсумків і гостро відчув власне безсилля.

Фронт підкочувався до міста, а він залишався осторонь усіх, осторонь боротьби, неспроможний довести, що в нього також є сила боротися: навіть найближчі люди, які завжди вірили в його розум, спритність, витривалість, ніби змовившись, твердили йому одне: «Виїжджай!»