Анатолій Стась - Вулиця Червоних Троянд

Та він умів не тільки ходити. Він умів багато дечого. Міг за звуками кроків вгадувати знайомих людей; один раз почувши чийсь голос, впізнавав його через кілька років.

Дитинство Яків провів у селі на Житомирщині. Однолітки визнавали його зверхність, він верховодив на вулиці, вигадував різні ігри, водив ватагу босоногих сільських хлоп'ят аж до місточка Горошок, у руїни фортів старої фортеці. Як і всі, Яшко лазив на дерева, плавав і пірнав у ставку, бігав наввипередки. Якось на шкільних спортивних змаганнях він вийшов переможцем на стометрівці і одержав приз — бронзову статуетку. Металеве тіло спортсмена застигло в стрімкому пориві. Сліпий бігун не бачив одержаної нагороди, але своїми чутливими пальцями він прочитав задум художника. З того часу хлопчика не залишала думка про неповторно прекрасне в людині, сповненій стремління йти вперед. Це відкриття, спочатку не зовсім усвідомлене, хвилювало, будило мрії, що поступово викристалізовувались у свідоме прагнення стерти до кінця образливу межу, яка багато де в чому відділяла його від інших людей. Зростало бажання почувати себе звичайною повноцінною людиною, здатною робити все, як інші, жити, як інші, вміти все так, як уміють інші.

І люди незабаром справді перестали помічати, здавалося б, невиправний фізичний недолік Яші. Зустрічаючись із ним, вони навіть не замислювалися, чому слово «сліпий» якось не в'язалося з його зовнішністю, ні з вчинками. Тільки сам Яша та його рідні знали, ціною яких зусиль вдавалося йому все те, до чого він ішов день від дня з недитячою впертістю. Вечорами він приходив додому подряпаний, увесь у синцях, з розбитими коліньми, в подертому одязі — зате в дванадцять років Якову вже неважко було робити багатокілометрові прогулянки в ліс чи в сусіднє село без сторонньої допомоги. Він сам безпомилково визначав дорогу, ніколи у нього в руках не бачили палиці.

Світ, спершу обмежений відстанню випростаної руки, розступався перед маленькою сильною людиною, роздавався вглиб і вшир. Перед Яшком відступала темрява, він не чув більше слів жалю та співчуття. І це було його гордістю.

Сталося так, що про міцного волею хлопчика з глухого українського села довідалися в Москві. Його долею зацікавився сам Михайло Іванович Калінін. Це багато в чому визначило подальше життя Якова. Він поїхав у велике сонячне місто над Дніпром, за рекомендацією М. І. Калініна був зарахований у спеціальний учбовий заклад.

Серед дзвінків трамваїв, автомобільних гудків та гомінкого людського виру Якову довелося ще добре тренувати свою волю й витримку, перш ніж вулиці Києва перетворилися для нього на доступні й зрозумілі, як і рідні місця на Житомирщині.

Спливали роки. Залишилася позаду школа. Свідоцтво відмінника дало Якову можливість вступити без екзаменів до індустріального політехнікуму. Він навчався кілька семестрів, перейшов на третій курс і… назавжди полишив думку про технічну освіту. Зрозумів, що зробив помилку, в запалі гарячої молодості не розрахував власних можливостей. Перед ним, з дитинства незрячим, виникли незборимі перепони: як не старався, не міг підкорити собі складні верстати, приборкати метал, холодною, чужою й загадковою залишилася для нього техніка…

Настали дні тяжких роздумів. «Що робити? Який обрати шлях? Чи не занадто багато взяв він на себе, насмілившись зрівнятися з іншими?» Яків викреслив з життя два роки навчання в технікумі, все почав спочатку. Подолав за рік програму робітфаку і восени 1936 року став студентом юридичного факультету Київського університету.

Все стало на своє місце. Швидко минав час. У будиночку по вулиці Рози Люксембург у Ніжині, куди переїхала родина Якова, часто одержували листи, написані нерівними літерами під лінійну, Яків писав багато й докладно. Розповідав про студентські будні, про нових друзів, з якими почував себе хороше, про гарячі суперечки в гуртожитку, про веселі прогулянки на Дніпрі, чудові концерти в Літньому театрі на Володимирській гірці, про безсонні ночі перед екзаменами та заліками…

В сім'ї Батюків, крім Якова, вчилося ще двоє дітей: молодша — школярка Женя і старший брат Якова — Павло, студент педагогічного інституту. Жила родина зі скромного заробітку батька, простого робітника, часом доводилося скрутно. Яків знав це. У кожному листі звертався з теплим словом до матері, просив не турбуватися про нього і ще трохи, зовсім недовго, потерпіти. От він закінчить вуз, повернеться додому, буде працювати, і життя піде інакше.