Анатолій Стась - Вулиця Червоних Троянд

— Так, їм перешкодила епідемія тифу. А то багато хто попрощався б із рідним краєм, — сказав Коновалов.

Батюк повернувся до нього лицем.

— А вам не здається дивною така обставина: в місті лютує тиф, і поки що — жодного смертельного випадку?.

— Справді… Коли врахувати, що медична допомога населенню майже відсутня…

— У тому й справа. Відкрию секрет: якщо довідаєтеся, що в хаті тиф, не бійтеся, заходьте сміливо, ви нічим не ризикуєте. Тиф — це для німців.

— Тобто… як це?

— Наші товариші зробили в місті масові прививки, що викликають за зовнішніми ознаками симптоми сипняку. Цими днями в міській управі відбулася нарада всіх медичних працівників міста. Афонін був там, розповідав — комендант страшенно лютує.

— Все-таки ви з цим обережніше, Якове. Один необдуманий крок — і пиши пропало.

— Це правильно, — погодився Яків. — Боротьба є боротьба… Перекажіть товаришам у лісі, що в нас усе йде, як було намічено. Частіше присилайте людей за медикаментами. Наші хлопці, які з медициною пов'язані, в лікарні та в аптеці № 2 цілий склад медикаментів створили. Зброї також зібрали чимало. Одного не розумію: кажете, вам потрібні навіть невеликі авіабомби. Для чого? Ну, гранати, це ясно…

Капітан усміхнувся.

— З таких бомб ми в лісі тол витоплюємо. Вибухівки в нас малувато, а німецьких ешелонів удосталь. Бомбу-п'ятисотку ви ж нам не притягнете, а ті, що дрібніші, підбирайте, знадобляться.

— Будуть і бомби. А щодо головного: скажіть командуванню загону, людей розставлено і вони роблять своє діло.

Небо навколо Ніжина майже щоночі спалахувало червоними загравами. Вітер доносив грозові громи. Петро Іванович Батюк, батько Якова, довго простоював на подвір'ї, прислухався. То не громи гуркотіли — партизанські загони, що ходили від Бахмача до берегів Дніпра, заводили в темряві грізну музику, спопеляючи мости, перекидаючи ешелони, громлячи гнізда окупантів.

Петро Іванович вдоволено ловив вухом ці далекі звуки і весь насторожувався, як тільки скрипне в сусіда хвіртка або почуються в темряві чужі голоси. Ті ж хлопці та дівчатка, котрі в дні мирного життя весело юрмилися в Батюків, співали пісень і затівали спірки про нові кінофільми, тепер збиралися в квартирі на вулиці Рози Люксембург таємно, вирішували якісь свої, тільки їм відомі діла. В такі години старий Батюк звично займав свій «пост» біля паркана і залишався на сторожі, аж доки не згасав у кімнаті за затуленими вікнами бликунець. Ні про що не розпитував молодих, бо розумів: друзі сина та доньки не жартують; якщо Яків у них за старшого, то їхня таємна робота потрібна людям, Радянській владі, яка — Петро Іванович не сумнівався — рано чи пізно повернеться в місто. Старий як міг підсобляв молоді. Знадобилася їм друкарська машинка — роздобув. Удвох з Яковом обладнали схованку в повітці, радіоприймач поставили там, антену непомітно для ока попід дахом на горище вивели. Все, що мав у хаті — хліба окраєць, миску картоплі чи огірків квашених, — наказував дружині виставляти на стіл, як тільки приходили до Якова та Жені гості й засиджувалися допізна. Не все знав старий, та багато про що догадувався. Однак не підозрював він, що між нічними загравами та появою в його домі отих хлопців і дівчат існує прямий і тісний зв'язок. Існує вже давно, з того часу, як повернувся Яків з полотняною торбою через плече з кількаденних мандрів по селах та хуторах.

Люди, котрих доводилося бачити в своїй квартирі старому Батюку, складали лише невелику частку підпільної організації, яку очолював його син. Яків Батюк залучив до активної боротьби проти гітлерівців багатьох патріотів. Поліцаї не встигали здирати зі стін та парканів десятки листівок. Підпільники виряджали з міста в партизанські ліси радянських бійців та командирів, які потрапили в полон та в оточення. З Ніжина на партизанські бази підводами вивозили роздобуті підпільниками гвинтівки, гранати, патрони, підібрані в покинутих окопах і траншеях снаряди, авіабомби. Із розташованого під містом підсобного господарства німецької комендатури Михайло Колодій із групою підпільників вивіз уночі до партизанів кілька десятків відгодованих свиней. У ліс відправляли одяг, білизну, печений хліб, мішечки з дорогоцінною сіллю, яку пучками виносили з німецьких їдалень, з квартир, де мешкали гітлерівські солдати та офіцери. Навіть шапки шили в місті для партизанів. У лікарні та амбулаторії, де працювали Фанасій Афонін та Володимир Нечай-Гумен, накопичувалися медикаменти. «Перекачували» їх туди здебільшого з німецького госпіталю за допомогою Віри Смоленчук, дружини політрука, яка влаштувалася в госпіталь прибиральницею. Далі медикаменти потрапляли до Олександра Богдана в аптеку № 2, куди добре знали дорогу партизанські зв'язкові.