Анатолій Стась - Вулиця Червоних Троянд

Але, крім усіх цих турбот, Яків і його товариші взяли на себе ще одну нелегку ношу. Вона й була тим головним, на що натякнув сліпий юрист при зустрічі з посланцем партизанського штабу капітаном Коноваловим. Для виконання цього головного Батюк залучив найсміливіших. Сестра Женя, Рая Ороховатська, Микола Кузьменко, Віктор Нелеп ішли тепер щоденно туди, де найчастіше чулася німецька мова, відвідували закутки міста, більше ніж інші заповнені ворожими солдатами, машинами. Особлива увага приділялася залізничній станції. Таке ж завдання виконував і Микола Фісюн, який працював провідником вагонів, але поле його діяльності поширювалося від Ніжина до Дарниці й далі за Дніпро, до Києва з його потужним залізничним вузлом. Люди Батюка тримали під наглядом залізницю і на інших напрямках — Бахмацькому, Чернігівському.

Ця діяльність організації зберігалася в найсуворішій таємниці. Тому що робота, доручена Батюком вузькому колу друзів, сягала далеко за межі Ніжина і навіть Чернігівщини.

Спершу розвідувальні дані, що їх передавав Батюк з рук у руки партизанським зв'язковим, служили допоміжним матеріалом при розробці операцій народними месниками. Відомості про наближення до міста каральних частин, їх чисельність і боєздатність, дані про формування підрозділів з поліції та жандармерії надавали можливість партизанському командуванню вчасно маневрувати, пересувати загони, виводити їх з-під удару або ж, розрахувавши сили, самим атакувати гітлерівців.

Пізніше, коли у партизанів з'єднання «За Батьківщину!», з якими найчастіше вступав у зв'язок Батюк, з'явилися радіостанції, підпільники отримали нове важливе завдання. Десь у лісах поміж Десною й Прип'яттю в тилу ворога приземлилися радянські парашутисти. Очолював їх полковник Кім. То були розвідники Генштабу Червоної Армії. Зустрівшись із партизанами, вони одну свою рацію перекинули ближче до Ніжина, і звідти в ефір линув потік шифрограм, Радіостанцію, що працювала під прикриттям партизанів, забезпечували розвідувальними матеріалами підпільники Якова Батюка. Відомості про ворога надходили у фронтові штаби. Яків добився того, в чому йому не міг допомогти змучений безсонними ночами воєнком.

Гестапівці довго, уперто винюхували сліди підпілля. Кілька разів їм майже вдавалося вхопитися за ниточку, по якій вони мали надію розмотати весь клубок. Першим заарештували Михайла Ткачова, колишньою військового з аеродромної обслуги, який утік з полону і працював на міському базарі бляхарем. У його халабуді серед шматків залізяччя та різного мотлоху гестапівці під час обшуку натрапили на розібрані гвинтівки. Ткачов не встиг передати зброю зв'язковому партизанів. Бляхаря жорстоко катували. Він мовчав. І мовчки помор під тортурами.

Згодом схопили Григорія Лопотецького. В його обов'язки входило тримати в порядку кілька кілометрів профільованого шляху Ніжин — Бахмач. Після нерясного дощу дорога раптом просіла в кількох місцях, закривши шлях німецьким грузовикам, що курсували з військовими вантажами до Бахмацького залізничного вузла. Викликаний гітлерівцями спеціаліст-інженер із військово-будівельної організації Тодта встановив: дорогу було пошкоджено навмисне, воду підвели вміло і досить хитро.

Батюк наполягав, щоб Лопотецький негайно перебрався в ліс, але той затримався в місті. І потрапив у гестапо. На допитах йому ламали руки, рвали волосся. Потім розстріляли. Після загибелі Ткачова і Лопотецького нікого із членів підпільної організації гітлерівці не чіпали, бо таємна поліція не одержала від закатованих жодних відомостей. Підпілля продовжувало діяти.

Чомусь ми іноді обходимо мовчанкою імена зрадників. А даремно. Люди повинні знати, чия підлість призводила До загибелі відважних патріотів. Два негідники зробили свою чорну справу і в Ніжині. Їх ніхто не катував. Вони самі прийшли в гестапо й виказали підпільників у дні, коли вже наближався гуркіт фронтової канонади. Один був лікар Єгоров, другий — якийсь Емануїлов, котрого звали Сашком. Вони знали багатьох підпільників. Знали і Якова Батюка.

Почались арешти.

Рая Ороховатська, Микола Шуст, Іван Шумай, Володя Черепанов, Микола Кузьменко та ще декотрі встигли залишити місто й дісталися до партизанів. Устиг і Віктор Нелеп. А Зіна, його дружина, вибиралася з Ніжина іншою дорогою, тікала з п'ятимісячною донькою на руках. За нею погналися, стріляли. Вже за містом вона упала, втратила Свідомість. Поблизу проїздив кіньми якийсь селянин, він поклав жінку на підводу, прикрив сіном. Розлютовані поліцаї, не розуміючи, куди поділася втікачка, видерли з рук селянина немовля й задушили ремінякою від гвинтівки…